Ли Бардуго - Королівство шахраїв

— Зроби щось, — прогарчав Казові Матаяс. — Це ось-ось обернеться на щось потворне.

Казове обличчя залишалося так само незворушним, як завжди.

— Ти так вважаєш?

— Чорт забирай, Бреккере. Ти...

Рада Потоків здійняла руки, і церква здригнулася від чергового лункого «бум». У вікна горішнього балкону ринула вода. Натовп змовк, але тиша і близько не була цілковитою. У ній вирувало розлючене бурмотіння.

Радмейкер гримнув своїм молотком, намагаючись засвідчити хоч краплю своєї влади.

— Якщо у вас є докази проти равканців...

З-поза маски, зробленої з імли, озвалася Плиноробка:

— Равканці не мають до цього жодного стосунку. Гроші передали шуанцям.

Ван Ек кліпнув і одразу змінив тактику:

— Отже, Бреккер уклав якусь угоду із шуанцями.

Тієї ж миті шуанці заперечливо заверещали, але голос Плиноробки заглушив їх:

— Фальшивий фонд було створено Йоганнусом Рітвельдом і Яном Ван Еком.

Крамареве обличчя зблідло.

— Ні, це не так.

— Рітве-е-е-ельд — фе-е-е-ерме-е-ер, — затинаючись, утрутився Карл Драйден. — Я особисто з ним зустрічався.

Плиноробка повернулася до нього:

— І вас, і Яна Ван Ека бачили у фойє готелю «Ґельдреннер» на зустрічі з Рітвельдом.

— Так, але вона стосувалася фонду, Асоціації юрди, найчеснішого комерційного підприємства.

— Радмейкере, — перервав його Ван Ек, — ви ж там були. Ви зустрічалися з Рітвельдом.

Радмейкерові ніздрі затремтіли.

— Мені нічого не відомо про пана Рітвельда.

— Але я вас бачив. Ми обидва бачили вас у «Ґельдреннері».

— Я відвідував там презентацію новоземських нафтових ф’ючерсів. Вона була надзвичайно химерною, то й що?

— Ні, — заперечив Ван Ек, хитаючи головою. — Якщо тут уплутаний Рітвельд, отже, за всім стоїть Бреккер. Він, мабуть, найняв Рітвельда, аби обдурити Раду.

— Кожен із нас вклав туди гроші за вашою порадою, — нагадав один із радників. — Ви хочете сказати, що всі вони зникли?

— Нам нічого про це невідомо! — не здавався шуанський посол.

— Це Бреккерових рук справа, — наполягав Ван Ек. Від його самовдоволених манер не залишилося і сліду, але самовладання залишилося неушкодженим. — Хлопець не зупиниться ні перед чим, аби принизити мене й найчесніших людей цього міста. Він викрав мою дружину, мого сина. — Крамар махнув рукою в бік Каза. — Хіба я вигадав, що ти стояв із Еліс на Худмедсбриджі в Західній Клепці?

— Звичайно ні. Я врятував її з ринкової площі, як ви і просили. — Каз брехав так гладенько, що навіть Матаясові це здавалося переконливим. — Еліс казала, що на неї надівали пов’язку, тож вона не бачила тих, хто її викрав.

— Нісенітниця! — зневажливо урвав його Ван Ек. — Еліс! — гукнув він угору, до західного балкону, де сиділа його дружина, склавши руки на високому вагітному животі. — Скажи їм!

Еліс похитала головою, очі в неї були широко витріщені та спантеличені. Вона прошепотіла щось своїй покоївці, і та крикнула вниз:

— Її викрадачі були в масках, а вона мала на очах пов’язку, аж поки вони не дісталися до площі.

Ван Ек розчаровано видихнув.

— Гаразд, мої вартові, безперечно, бачили його з Еліс.

— Люди, які вам служать? — скептично перепитав Радмейкер.

— Це Бреккер призначив зустріч на мосту! — запевняв Ван Ек. — Він залишив записку в будиночку біля озера.

— A-a-a, — з полегшенням озвався Радмейкер, — можете її показати?

— Так! Але... вона не була підписана.

— То як ви дізналися, що ту записку надіслав Каз Бреккер?

— Він залишив затискач для краватки...

— Свій затискач для краватки?

— Ні, мій затискач для краватки, але...

— Отже, у вас узагалі немає доказів, що вашу дружину викрав Каз Бреккер. — Радмейкерове терпіння добігало кінця. — А вся справа з викраденням вашого сина така ж безпідставна? Ціле місто шукає його, запропоновано нагороду. Я молюся, щоб ваші докази з цього приводу були вагомішими.

— Мій син...

— Я тут, батьку.

Усі очі в приміщенні прикипіли до арки біля сцени. Вілан спирався на стіну. Його обличчя було вкрите кров’ю, і здавалося, що хлопчик ледве стоїть.

— Ґхезенова рука, — пожалівся собі під ніс Ван Ек. — Невже ніхто не може впоратися зі своєю роботою?

— Ви розраховували на людей Пекки Роллінза? — задумливо проскреготів хрипким голосом Каз.

— Я...

— А ви впевнені, що це справді були Печчині люди? Тим, хто не живе в Бочці, важко відрізнити Левів від Воронів. Одна тварина схожа на іншу.

Матаяс не міг упоратися із задоволенням, яке відчув, побачивши, як вразило Ван Ека усвідомлення. Казові було відомо, що завести Вілана до церкви так, щоб їх не викрили Ван Ек чи Десятицентові Леви, неможливо. Тому він інсценував викрадення. Двоє Покидьків, Аніка та Кееґ, з пов’язками на руках і фальшивими татуюваннями просто підійшли до міської варти зі своїм полоненим і наказали вартовим привести Ван Ека.