Клэр Норт - Змій

— Контаріні досі має підтримку єпископів.

— А Фальєре?

— Минулої ночі в гавань прибули корабель під його прапором і незнайомець з Константинополя.

— Чи глибоко був занурений корабель?

— Ні. Цей незнайомець — все, що він привіз. Занзано теж оголосив про підтримку Фальєре; за ним стоять крамарі та більшість Сан-Марко. Але Белліньо надасть вам доки, рибалок і рибний ринок. Тепер Селуду помітять. Це був дивовижний хід!

— Можливо, не дуже розумний. Якщо його помітять, шанси нападу на нього збільшаться.

— Але ж ви готові?

— Я не знаю, якими картами можуть грати мої суперники.

— Але своїх ворогів ви знаєте, так?

На мить замислившись над цим питанням, вона киває:

— Так. Тепер знаю.

Того самого дня по місту поширюється чутка.

Фальєре вів переговори з самим Великим Візиром Оттоманського Султана; Фальєре домігся свого. Гарантовані йому концесії на торгівлю з невірними настільки неймовірні, що якби він зараз оголосив, що турки стали християнами, у це повірити було б легше.

Тієї ночі Фальєре та Контаріні відвідують церкву разом, сідаючи по протилежні боки від проходу. По закінченню церемонії вони не тиснуть один одному руки, їхні дружини не посміхаються та не обіймаються, всі напружено йдуть, кожен своєю дорогою, і люди, повз яких вони проходять, напружено кланяються, намагаючись виказувати цим повагу обом в рівній мірі. Тіаполо сидить далеко позаду, навколо нього три його доньки. «Подейкують, — ходить шепіт, — що найстаршу буде відправлено до монастиря. Жоден з тих наречених, яких Тіаполо їй знайшов, більше нею не цікавиться».

Тіна дивиться на цих дочок: опущені очі, зіграні фігури; на мить вона згадує, що відчуваєш, коли плачеш.

Вона знаходить його в Домі Ігор.

— Ви гравець Тіаполо, — каже вона, сідаючи біля нього.

Він відриває погляд від картярського столика; два пальці його правої руки притиснуті до зімкнених вуст, ніби щоб не випустити з них повітря. Зараз він не в масці, його очі почервонілі, під ними мішки від надмірної праці та браку сну.

— А ви — Селудова єврейка, — різко каже він. — Що вам треба?

— Ви програли цю гру, — відповідає вона. — Ви грали надто швидко, надто рано, надто сильно; наприкінці у вас нічого не залишилося.

— Ви прийшли глузувати?! — вигукує він. — Вам посміятися треба?

— Ні. Ви досі маєте не зіграні карти та фігуру, що слухається вас. Тіаполо не зможе стати трибуном, а ви не зможете потрапити до вищої ліги, але ми досі можемо бути корисними одне одному.

— Ви пропонуєте... союз?

— У правилах немає нічого, що забороняє його.

— Ви щойно сказали, що я програв.

— І ви дійсно програли. Питання в тому, чи програєте ви все.

По всьому місту за нею слідує тінь.

Цього разу вона не біжить, не зупиняється, не чекає, не боїться.

Тепер вона пам'ятає, як добре відмовитися боятися.

Вона зупиняється на Ріалто. Навіть о цій годині купці та лоточники торгуються, юрби людей штовхаються за місце, перетинаючи водний шлях. Архітектори та наклепники пророкували, що цей міст простоїть не більш як десять років, такою абсурдною була його конструкція з арок і білого каменю, але ж ось минуло два десятиліття, а він стоїть, неймовірний і зухвалий, як сама Венеція.

Вона чекає, і приходить Срібний; на його обличчі немає усмішки.

— Прогуляймося? — питає вона першою.

Вони гуляють.

— Спочатку Белліньо, а тепер і Тіаполо вас підтримує? — питає він, коли вони йдуть поміж нічними пожежами. — Який неортодоксальний шлях до перемоги — обертати своїх ворогів на друзів.

— Мій спосіб перемогти — мати намір перемогти. Решта — лише тактика. Ви казали про якусь угоду? Про відповіді на запитання?

— Гадаю, ви маєте більше запитань, ніж я.

— Але ви все одно цікавитеся мною, — відповідає вона. — Втім, я вважаю, що вас зачаровує радше мій розум, ніж щось інше.

— Якщо чесно, міледі, я вважаю, що ви переможете.

— Я? Фальєре досі контролює торгівлю зі сходом; Контаріні досі улюбленець єпископів і будівельників міста. Я захопила плацдарм, але цього недостатньо, щоб гарантувати перемогу.

— Але ж ви досі маєте незіграні фігури, так? Монета, приміром... Я вгадав? Вгадав! Коли я глянув на дошку й побачив, що королем видано Селуду, а не Белліньо, мені стало цікаво, які карти могли видати його гравцеві.

— Вам доведеться пояснити це мені.

— Поясню, але ми маємо укласти угоду.