Клэр Норт - Змій

Його побили, нашого Валета Мечів. Побили так, що вже й не зрозуміти, що на ньому зламано, а що опухло, чи були його риси коли-небудь людськими. Усе червоне, все червоне, вода тече під ним червона, його одяг просякнув нею, тож червоне тече з оксамиту, і тепер вони без жодного слова, без церемоній несуть його до дому Анджело Селуди, і троє чоловіків тримають його, а четвертий, в масці, дивиться на високі вікна будинку та чекає.

Він чекає, доки з'являється вона — Тіна, чия маска така сама пуста, як у нього — і тепер, отримавши її увагу, він повертається до одного з чоловіків, що принесли сюди нашого пораненого лицаря. Цей чоловік виймає з-за поясу маленьку сокиру, одну з тих, якими можна рубати товсті канати на вітрильниках. Сокира опускається раз, потім вдруге, і вони йдуть геть, залишивши Валета Мечів на бруку перед дверима Селуди.

Його заносять всередину, і вона сама спускається з джутовим мішком. Вона бере кисть його правої руки за кінчик мізинця, не дивлячись, потім бере ліву, втиснувши великий палець у м'яку долоню, а рештою пальців тримаючись за вкриту волоссям сторону. Коли вона йде, кров крапає крізь мішок, і вона каже собі, що це лише плоть, просто м'ясо, що хитається біля її ноги.

Земля, море, чи вогонь? Якийсь час вона не може визначитись, але зрештою кидає мішок в океан, прив'язавши до нього камінь. На щастя, вода швидко хапається за ці пальці й тягне вниз, і крові на її руках залишилося мало; вона помила руки у фонтані перед церквою.

Коли Тіна повертається, Валет Мечів уже мертвий.

Кровотеча була занадто сильною, шок, біль... А може, побачивши під час останнього спалаху свідомості, що кисті його рук відтяті від тіла, найманець вирішив, що життя не варте того, щоб його жити, і розлучився з ним тією самою силою волі, якою доти жив його.

Селуда каже:

— Хто це був?

— Фігура, — відповідає вона. — Він був фігурою.

— Навіщо вони це зробили?

— Я відправила його до будинку Контаріні, щоб він знайшов там дещо. Гравець, що грає тією фігурою, прислав його назад.

— Я думав, що гравці не завдають шкоди одне одному.

— Ваша правда. Але про те, що може статися з нашими фігурами, ніде в правилах не йдеться.

У відповідь на це Анджело Селуда мовчить. Ми не думаємо, що він дурень, тож якщо досі він не знав, що означає бути фігурою, тепер уже знає.

Тіна повертається до своєї кімнати. Не озираючись.

Монета обертається, монета обертається.

Вона перегортає її між пальцями.

Монета обертається, і вона не розуміє.

Вона повертається до Дому Ігор.

Гравець Фальєре сюди більше не приходить, гравець Контаріні — теж. Для них гра надто важка, щоб відволікатися на дрібниці.

Про Тіаполо вона майже не думає.

— Ви граєте? — питає вона.

Ми знаємо цього чоловіка, так? Срібло на рукавах, обличчя надто втомлене, щоб бути молодим, надто м'яке, щоб бути старим. Таке враження, ніби його вік зіскребли з нього, залишивши невиразну поверхню, що всміхається радше за звичкою, ніж від сміху. Раніше ми назвали його Срібним, чоловіка, що запропонував їй грати, і тепер він знов сидить навпроти неї, але не вказує ні на фігури, ні на кості, а натомість питає знов:

— Ви граєте? Тут, досі? Я думав був, що ви заклопотані більш важливими справами.

— Ігри, що граються тут, допомагають мені зосередитися.

— Вам слід бути обережною. Інші стежитимуть за вами, вивчатимуть ваш стиль, ваші методи. Навіть у простій грі в кості характер гравця може стати видним, і з нього можуть бути зроблені певні висновки.

Вона всміхається цьому та нічого не каже, а він дивується.

— Ви... хочете, щоб вас бачили?

Захват, недовіра, подив, радість — усе це можна почути в його голосі, хоч слова цьому і не відповідають.

— Ви хочете, щоб гравці спостерігали за вашою грою?

— Ви хочете зіграти? — питає вона.

— Що ви пропонуєте?

— Карти. За кожний ваш виграш ви зможете поставити запитання. За кожний мій виграш...

— Зрозуміло.

— То граймо.

Вона ділить колоду.

Роздає карти.

Спочатку вона помиляється, повільно шукає закономірності, і він ставить п'ять, шість, сім запитань поспіль.

— Ви виграєте свою гру?

— Ні.

— Ви можете виграти?

— Можливо.

— Вам подобається ваша фігура, ваш король, для якого ви маєте здобути корону?

— Ні.

— Чого ви хочете, якщо виграєте?

— Свободу. Свободу, яку може дати лише перемога.

Ми могли б очікувати, що програвши дев'ять раундів поспіль вона зневіриться, зламається, але на десятому раунді гра змінюється, прискорюється, і Тіна швидко та вправно починає відігравати програне, і раунд за раундом лунають запитання. Тож тепер запитує вона: