Клэр Норт - Змій

Вона зустрічає його біля молу до Форлі, дає йому тисячу дукатів, шпагу та пістолет.

— Ах, Мілан! — весело вигукує він. — Красиве місто, хоча його керівництво дещо позбавлене почуття гумору! Я сумував за його жінками.

— Ви не справляєте на мене враження блазня, — визнає вона, коли він щільніше загортається плащем.

— Не справляю? — весело питає він. — Це дуже дивно. Коли я був молодий, я грав у Домі Ігор і змахлював, щоб виграти. Тієї самої ночі арбітри знайшли мене та привели до Майстра Ігор, і там мені було повідомлено, що я порушив закони цивілізованих людей, що я заплачу найвищий штраф і на сто років стану слугою Дому, доки не вивчу цей урок і не сплачу свій борг. Я розсміявся їй в обличчя та сказав їй, що вона сміховинна розпухла жінка в дурній сукні, і наступного дня моя дружина померла, а ще через день померла моя єдина дитина, на третій день занедужав мій батько, а на четвертий я стояв на колінах біля її ніг, цілував її білі загострені черевики та благав зупинитися, сказав їй, що я навіки належу їй, а вона спитала, чи знаю я, що таке бути блазнем. Це сталося сімдесят три роки тому. Ще через двадцять сім, гадаю, вона дозволить мені померти.

Тіна приголомшено дивиться на цього чоловіка, і на мить забуває, де вона, що робить, ба навіть хто вона така, що прийшла сюди, а тепер стоїть і слухає цю байку. Чи вона, бува, не Тіна, дочка єврейки? Хіба ця земля — не земля? Небо — не небо? Хіба ці центри її світу є не більш ніж плямами на сітківці, залишеними сонцем, ілюзією на обрії?

А потім Блазень вибухає гучним реготом, плескає її по спині та каже:

— Ви просто чудо, люба пані, просто чудо! Хвала Богові за міланських дівчат!

І з тим він відправляється.

Ми з вами пам'ятаємо цього чоловіка, так?

Так легко, так легко гравцеві, що загубився у власній розумності, забути про ходи інших розумних гравців!

Велике вкрите волоссям обличчя, два крихітні ока та маленький ніс, а решта загубилася під чорною бородою та вихлястою ходою. Він гордий чоловік, цей Валет Мечів, бо хто б не став самовдоволеним, якби бачив смерть так багато разів, як він, і при цьому вижив? Нема в цьому світі ні монарха, ні папи, ні князя, що міг би йому наказувати, бо він... Він бачив падіння людей і чув скрегіт брами пекла, і не скорився нічому.

Його було послано до дому Контаріні, до найбільш невловимого з усіх фігур, до чоловіка, чий страх майже більший за його розум, або ж, як час покаже, цілком відповідний масштабу катастрофи, що поки що висить над ним. Час від часу впродовж цих днів ми спостерігали, як Валет Мечів розмовляв з капітанами та сержантами, розпитував про двері, тихо помічав кожний рух кожного посланця, кожний хід кожного шпигуна, кожну монету, що падала на землю біля черевика Контаріні. Контаріні, Контаріні, тобою так розумно грає той невидимий чоловік, що стоїть за зачиненим вікном. Тіаполо програв, Селуда ще не зробив свій хід, але ти, Контаріні, ти об'єднав Церкву та державу в ім'я заробляння грошей. Мало що може сприяти виграшу у виборах так сильно, як це!

Від нашого Валета Мечів надходить повідомлення, чутка про реліквію, що схована десь серед майна Контаріні. Знищивши цю реліквію, знищиш виправдання єпископів на будування золотих башт, знищиш прибутки, що незнайомці матимуть, будуючи ці палаци за церковні гроші.

Тому приходить наказ: знайти реліквію. Знищити її. Зупинімо найбільшу гру Контаріні до того, як він її розпочне.

Тож наш валет шукає, потайки розпитує, принижуючись перед владою інших. Він, гордий чоловік, не переймається тим, що треба плазувати перед тими, про кого він знає, що вони нижчі від нього. Його розум більший за їхній, це доводить кожна розказана ним брехня, кожне його тремтіння — хіба це не хитро, коли такий гордий чоловік тимчасово лабузниться?

Коли настає кінець, це відбувається зненацька. Він не бачив його наближення навіть уві сні, але незнайомець, чиє обличчя було сховане за маскою, тримав у руці карту — Сонце, світло якого проникає до кожного куточка й усе робить явним, навіть нашого союзника, нашого друга, нашого шахрая, посланого в чуже лігво.

Він стоїть на мосту, відчуває дотик до рукава та чує слова:

— Ми можемо поговорити?

Він повертається, і удар по голові кийком відразу ламає його щелепу і два зуби. Це груба зброя, яку, певно, зробили з рештків невдалої спроби зробити шафу, або вистругали з гілки. Невже власник не може собі дозволити щось краще?

(Авжеж він може, але він надто довго чекав отримання багатства та забагато гордості інвестував у злидні, тож тепер, коли він хизується драним одягом, протертим взуттям і гордою бідністю, можливо, навіть доречно, що саме він стає розплатою долі для нашого сержанта.)