Клэр Норт: Змій

Її нема, її нема. Монета обертається, а її нема.

Ходімо.

Подивімося вдвох, ви і я.

Ми відганяємо тумани.

Ми ступаємо на шахівницю, робимо пишну появу: ми тут, ми прибули; нехай замовкнуть музики, нехай ті, хто знає, відвертаються при нашому наближенні. Ми — арбітри цієї події; ми судимо, ми поза грою, але водночас є її частиною, нас полонить перебіг гри, ляскання карт, падіння фігур. Ви думали, що вільні від гри? Ви вважаєте себе чимось більшим в очах гравця? Ви гадаєте, що хід робите ви, а не вами?

Якими наївними ми стали.

Оберімо місце, нехай це буде Венеція. Скажімо, це буде 1610 рік, шість років відколи Папа востаннє оголошував це місце єретичним, позбавляючи його благословення своїх молитов. І чим було це оголошення для людей, що жили в цьому місті? А було воно не більшим, ніж було: аркушем паперу з печаткою. Жоден єпископ Рима не міг похитнути це місто, що тоне. Натомість прибудуть чорні пацюки, вони принесуть бліх і чуму, і тоді місто покається в недостатній вірі.

Але ми випереджаємо події. Для тих з нас, хто грає в Домі Ігор, час тягнеться, наче тісто, яке місять; натягуючись, рветься, але ми вперто продовжуємо, і гра триває.

Її зватимемо Тіна.

Вона народилася наприкінці шістнадцятого століття в сім'ї купця, який заробив статок, купуючи тканини в Єгипті та продаючи їх голландцям; її мати була єврейкою, яка вийшла заміж заради кохання, а її батько годував її мало не від народження свининою та змусив її заприсягтися, що вона ніколи не розкриє цю таємницю великим чоловікам міста.

— Ким я буду, коли виросту? — питала вона батька. — Я можу бути водночас і твоєї дочкою, і маминою?

На що її батько відповідав:

— Ні тим, ні другим. Я не знаю, ким ти станеш, але ти будеш собою, і цього буде достатньо.

Згодом, коли її мати помирає, батько згадує свої слова та плаче. Його брат, який ніколи не схвалював цей шлюб і, як його символ, завжди не любив дитину, крокує взад-вперед, роздратовано кажучи:

— Припини плакати! Будь чоловіком! Мені соромно дивитися на тебе!

Вона, дитина восьми років, почервонілими очима дивиться на цю розмову крізь двері, стискає кулаки та обіцяє, що ніхто ніколи більше не бачитиме, як вона плаче.

А через кілька років Тіні, вдягнутій у синє з сірим, зі срібним розп'яттям на шиї та шкіряними рукавичками на руках, повідомляють, що вона одружиться.

Її батько сидить мовчазний і присоромлений, а її дядько бубонить про деталі шлюбу.

Її посаг більший, ніж її ім'я, за нього куплено Джакамо де Орчело, володаря давнього титулу та недавньої бідності.

— Він адекватна пара, потенційно гарний чоловік, зважаючи на твій статус, — пояснює її дядько.

Пальці Тіни розслаблено лежать на колінах. Щоб тримати їх так, не давати їм міцно зчепитися, потрібна неабияка зосередженість, а Тіна зі своїх п'ятнадцяти років не плакала вже сім, і не збирається плакати зараз.

— Ти хочеш цього? — питає вона свого батька.

Він відвертає обличчя, а в ніч перед весіллям вона сидить разом із ним біля вогню, бере його руку й каже:

— Тобі не потрібне моє вибачення, ти не зробив нічого неправильного. Але якщо ти хочеш його, то знай, що ти його отримав, і коли я піду, я пам'ятатиму про тебе лише найкраще; лише найкраще.

Вперше відтоді, як померла її мати, він плаче, але вона — ні.

Джакамо де Орчело не був добрим чоловіком.

Заради даного за Тіну посагу цей тридцятивосьмирічний аристократ пообіцяв собі витримати посміх рівних, що реготали, побачивши п'ятнадцятирічну наречену, шепотіли, що він одружився з дочкою купця, кепкували, що під її спідницею є лише тканини та ще тканини, і жодної жіночої частини тіла, за яку чоловікові можливо вхопитися.

Першої ночі, коли вони залишилися на самоті удвох, вона тримала його руки — колись вона бачила, що так робила її мати — і гладила його волосся за вухом, але він сказав, що це жіночі дурниці, та штовхнув її на ліжко.

Його літня мати сказала їй, що йому подобалися свіжі креветки, приготовані над димним вогнем, щоб була певна кількість прянощів і певна солодкість, і Тіна навчилася секретів цієї страви та принесла йому її на вечерю, а він з'їв, не подякувавши, не помітивши зроблені нею зусилля.

— Тобі сподобалося? — спитала вона.

— Коли я був малий, мене годували краще, — відповів він.

Коли вона вперше прийшла до цього будинку, вона співала, але він сказав, що від її голосу в нього голова болить. Потім, однієї ночі, гуляючи сама, вона заспівала одну з пісень своєї матері, і він спустився до неї та вдарив її, репетуючи: «Жидівка! Жидівка! Шльондра і жидівка!». І більше вона не співала.