Клэр Норт: Змій

Закінчивши, вона підводиться, підводяться і гравці, і впродовж секунди всі стоять, мовчазні та нерухомі, чекаючи ще чогось.

Чи нам не здається, що на прихованому обличчі Майстра Ігор є посмішка? Чи не чуємо ми в її голосі гумор?

Ми не наважуємося займатися домислами, коли в руках срібна скринька, а у грудях б'ється жах перед незнаним.

Тіна йде, йдемо і ми, а кімната розчиняється, наче спогад.

Ми в найприватнішому з місць.

Тіна та її чоловік не мають спільної кімнати, і він, попри все своє нахабство, не наважується заходити до цього місця, до її місця, до найвищої кімнати в будинку, в яку зазвичай селять слуг, але слуг уже майже не залишилося. Тут є кілька дрібничок, бо Тіна вкладається лише в дрібнички, знаючи, що якщо їх буде вкрадено або знищено, матеріальна втрата буде несуттєвою, а щодо емоцій, історії та часу, що вона в них вклала, то... Нехай. Нехай.

Невидимі, ми з вами поводимося нахабно, дивлячись. Але нам, спостерігачам за чужою історією, треба було прийти сюди, бо саме тут Тіна знімає корсет і важку зовнішню спідницю, розпускає волосся, запалює нову свічку від залишку старої, ставить її біля ліжка та, сидячи на матраці, склавши ноги, наче дитина з захопливою книжкою, відкриває срібну скриньку.

За вікном на вулицях Венеції світає, сіре світло сочиться над островами лагуни, крізь дрімотні майстерні Мурано, через горду П'яцца Сан Марко, що була збудована як відповідь на Візантійські амбіції, вздовж нерухомих вод Ґранд Каналу і до Сан Паоло, де розкриваються скарби Тіни.

На аркуші паперу правила:

«Не заподій шкоди іншим гравцям.

Переможе той, чийого короля коронують».

Більше не було нічого.

Вона вертить папір у руках кілька разів, потім голосно сміється та відразу замовкає, щоб її не почули в будинку.

Вона дивиться у скриньку.

Срібна фігурка — статуетка, що зображає чоловіка в мантії та пласкому капелюсі. Його ім'я написане знизу: Анджело Селуда, хоча вона його і так впізнала. Усі знають родину Селуда, що впродовж двадцяти п'яти років безперервно билася на вулицях Каннареджіо з родиною Белліньо. Селуда носять синє; Белліньо носять зелене. Селуда торгують склом; Белліньо торгують рибою. Усі знали, з чого почалася ця ворожнеча, але знали різне. Одні казали, що з жінки, інші — що з човна. Подейкували, що капітан дому Селуда видав улюбленого сина Белліньо супернику з Мілана. Хлопець кохав дівчину (як уміють кохати сімнадцятирічні — з палкою пристрастю, що гасне, як свічка під дощем), але та жінка мала брата, а брат був ревнивий, тож два роки тому син зник. Белліньо занадто могутній, щоб будь-який дім наважився вбити його родича відкрито, але навіть його владне слово не змогло зберегти життя блудного сина. А втім, хто може розібрати, що відбувається у справах морів і воєн? Ми віримо лише тим, хто сумнівається, бо саме вони чують усе, ні в що не вірять, звуть чутки чутками, і у своїх сумнівах натикаються на правду, а правда в цьому питанні полягає в тому, що ніхто нічого не знає, а людям подобається побазікати годину або дві.

За три години по місту пошириться чутка про те, що Стефано Барбаро помер і будуть вибори нового інквізитора у Верховному Трибуналі, і тоді й Анджело Селуда, і його архіворог Марко Белліньо скочать зі своїх ліжок і битимуться за цю посаду.

Звідки, цікаво нам, Майстер Ігор знала, що Барбаро помре?

Ми питаємо себе про це, але потім облишаємо ці думки. Міркувати над цим надто глибоко видається нерозумним, і не допоможе в досягненні мети.

Її король тоді мав шістдесят один рік, був головою купецького дому, членом Колледжіо, претендентом на трон. Їй цікаво, кого дали як фігури іншим гравцям. Венеція — республіка, навіть демократія, в тому сенсі, що велика кількість заможних чоловіків міста мають право голосувати за Дожа в наступний спосіб: тридцять членів Великої Ради обираються жеребкуванням. Наступне жеребкування зменшує кількість від тридцяти до дев'яти. Ці дев'ятеро членів потім обирають сорок своїх родичів, а кількість тих наступним жеребкуванням зменшують до дванадцяти. Ці дванадцятеро потім обирають двадцять п'ять, з яких жеребкуванням обирають дев'ять, а ці дев'ять обирають сорок п'ять. З цих сорока п'яти жереб обирає одинадцять, а ці одинадцять обирають сорока одного, які вибирають Дожа.

Чи це демократія?

Авжеж, це демократія, якщо демократією звати махінації кількох великих могутніх чоловіків, що хабарями та через шлюб володіють іншими. Коли у Венеції тягнуть жереб, на шанси не покладаються; голоси мають вагу лише тоді, коли виборці знають, що голоси буде віддано належним чином. Але хто хоче бути Дожем? Нікчемна церемоніальна посада; чоловік у капелюсі, що живе в позолоченій клітці. Верховний Трибунал, бути трибуном — от де справжня влада! Це знає кожен венеціанець. Навіть мовчазний; навіть жінки.