З цим він відвернувся, і його підлеглі кинулися на чоловіка та здавалося, що вони розірвуть його на шматки, ба навіть з'їдять, аж раптом він скрикнув:
— Дім Ігор украв мою дружину!
Почувши це, володар того місця трохи озирнувся, хоч і не виказав жодної ознаки співчуття, а всі його піддані трохи відійшли, розчаровані, що їх лишали здобичі.
— То й що? — спитав він. — Мені яке до цього діло?
— Я хворий і бідний, — відповів чоловік. — Я знаю, що помру раніше, ніж дізнаюся правду. Єдиним відомим мені способом знайти свою дружину є стати великим гравцем; я зможу грати лише якщо матиму більше часу; а єдиний спосіб виграти час — бути великим гравцем! Тож я у пастці, я помру і мені ніколи не дізнатися правду. Допоможи мені. Я мав трохи грошей, але їх забрали твої люди...
З цими словами він простягнув єдину монету, що в нього залишилася, стародавню маленьку римську річ, що тремтіла в його долоні.
— Гроші? — відповів Птах, і його голос розкотився водночас сміхом і люттю. — Думаєш, мені небайдужі гроші? Думаєш, я переймаюся людськими речами? Монетами та законами, правдою та королями, чоловіками та дружинами? Це все фальшиві речі, вигадані, неприродні речі, якими людство себе ув'язнює. Хіба я схожий на того, хто в клітці? Хіба я схожий на в'язня?!
Розлючений, він схопив чоловіка за горло так, що той, задихаючись, не міг говорити, не міг навіть прохрипіти якесь заперечення, щось на свій захист, а думав уже, що помре.
Якусь мить він висів, цей бідолашний недогравець, його життя було в чужих руках, але хіба це не можна сказати про кожного з нас? Чиє життя не висить поміж примхою незнайомця та презирством Всесвіту?
Потім Птах раптово відпустив чужинця, його настрій трохи покращав, і він ходив туди-сюди, посміхаючись якійсь думці. Що більше він про те думав, то веселішим ставав, аж доки раптом не зупинився й не зареготав — таким грандіозним і багатим звуком, що його хоч ложкою їж. Потім він нахилився, підняв з землі випущену монету та сказав, вкладаючи її в тремтячу руку чоловіка:
— Гра. Що ж, добре, маленький чоловічку, гра.
— Яка гра?
— Щось близьке до твого рівня, щось таке, що не до смаку Майстрині Ігор, але все-таки гра, з правилами та наслідками. Підкинь монету. Назви сторону. Вгадаєш — житимеш достатньо довго, щоб зіграти свою гру, а точніше, її гру, гру Дому Ігор. Не вгадаєш — помреш. Хіба це не цікава гра?
— Це випадковість, а не гра.
— Усе є випадковістю. Природа — випадковість. Життя — випадковість. Людське божевілля — намагатися знайти правила там, де їх немає, винайти обмеження, що не існують. Єдине, що має значення — вибір. Тож обирай. Обирай.
І чоловік зробив вибір.
— А хто цей Птах? — питає Тіна, коли ми йдемо разом крізь венеціанську ніч.
— Важко сказати, — відповідає Срібний. — Він не гравець і не фігура; в межах Дому Ігор його не існує. Я чув, що один чоловік зі Сходу колись висунув гіпотезу — масштабну, захопливу гіпотезу! — що якщо існує Дім Ігор, то має існувати і Птах. Має бути відповідь на правила, дім безладу та випадковості на противагу точності та порядку гри. Але аргументація, як на мене, була надто філософська, тож я був не дуже уважний.
— То ви кажете, що я маю монету Птаха?
— Я кажу, що історія розповідає про монету, підкинувши яку, можна отримати смерть на одній стороні або життя — на другій. У певному сенсі такі речі є прокляттям для Дому Ігор, бо не важливі ні навички, ні розум, ні вміння, важливий лише результат. А з іншого боку, можна заперечити, що саме це і є найчистіша форма гри, незабруднена складністю, природна, в якій шанс ставиться однаково і до мудрого, і до дурня.
— Чи слід вам, як гравцю, розповідати мені про це? Чи слід вам пояснювати іншим про цінність їхніх фігур?
— Чи в правилах написано, що я не можу цього робити?
— Ні.
— Значить, можу. Як ви, я певний, згодом дізнаєтеся Гравці рідко допомагають одне одному. Кожний гравець, що живе занадто довго, стає суперником, якому треба кинути виклик або усунути. Але як ви сама чудово продемонстрували, велику силу можна отримати, якщо перетворити ворога на друга.
— Чи я ворог?
— Ви гравець, як і я.
— Але ви граєте в іншу гру, так?
Він не відповідає. Він цокає язиком, злегка хитаючи головою.
— Ну ж бо, ну ж бо, — каже вона. — Ви сказали, що відповісте на мої запитання; я досі ставлю їх.
— Так. Я граю в іншу гру.
— І я стану в ній фігурою?
— Можливо.
— Одна з моїх фігур нещодавно загинула.
Читать дальше