Клэр Норт - Змій

— Я бачив.

— Я не думала... Мені не спадало на думку, що... Дурниці, насправді. Ви правильно кажете, в правилах нема нічого ні про те, що фігура не може померти, ні про те, що іншим забороняється вбивати. Я просто не подумала про це. Не подумала... Але це сталося. Гра триває.

— Тіно.

Він зупинився, зупиняємося й ми, і тоді здається, що зупиняється вся Венеція, ніч холодіє, стіни нахиляються ближче, щоб слухати, слухати змову.

— Міледі, — виправляється він, намагаючись знов знайти слова. — Не думайте, що люди в цій грі не гинуть. І не відступайте.

— Я не відступлю, — каже вона. — Я розумію, і зрозуміла від самого початку, чому король може захотіти, щоб ним грав гравець, чому Селуда, Фальєре, Тіаполо та Контаріні погодилися бути фігурами в наших руках. Їхні амбіції забарвлені почуттями, бажаннями та зобов'язаннями; вони чують крики коханих, бачать біль у своїх друзях. Хтось помирає — і вони мусять горювати, шкодувати, сумніватися у своїх намірах і їхніх наслідках. Перемога для них є засобом досягнення постійно змінюваної мети, статку або честі, комфорту або престижу, а залученими інструментами є дочки та сини, товариші та цінні речі, які було важко здобути, а використавши один раз не можна виграти назад. Ця плутанина речей затуманює простий намір, а намір має бути лише один — перемогти. Перемога та винагорода. Ми — гравці. Вони — фігури. Перемога — це все.

Сказавши це, вона відвертається, і ми...

Що з нами?

Може, ми трохи засмучені? Невже в нас, в тих, хто знає про плин часу та чув плітки про ще не назване майбутнє, зросла подоба сентиментальності, що приховує правду речей? Чи бажаємо ми бути переможними та людяними? Якими дурними ми стали в нашому старому віці. Якими нерозважливими. Ми мусимо вигнати ці сантименти з наших душ і затямити: річ у перемозі, річ у виграші. Решта — лише клітка.

Монета обертається.

Монета обертається.

А вона пішла.

Залишилося п'ять днів.

Куди сплинув час?

Тепер вони на рівних, — думає вона. Фальєре, отримавши обіцяння торгівлі зі Сходом, виграв багатьох людей, що підтримували Контаріні, і навіть голоси абата з одного боку чи Занзано з іншого не можуть визначити перемогу. Є такі, що присягнулися й не змінять прихильності, але дуже багато голосів тепер можна завоювати, і вона має у своєму розпорядженні Тіаполо та Белліньо, їхні сили тепер грають на Селуду.

Цього недостатньо — поки що. Вона ще не може виграти. Але вона бачить спосіб отримати перемогу.

Залишилися лише дві карти: Трійка Монет і Вежа.

Трійка Монет — маленький недооцінений жебрак, що живе на милостиню Церкви. Він видається ніким, але він теж має зіграти роль.

Але не зараз. Не тепер, коли готовий до використання Вежа.

Тіна зустрічається водночас з ним і зі Жрицею. Вони сидять у човні посеред бухти, їдять фрукти та п'ють воду, і Тіна каже:

— Навіть якщо ми знайдемо цей «лікоть святого Симона», чи що там Контаріні намагається накинути єпископам, ми маємо проблему, що Сенат хоче, щоб слова Контаріні були правдою. Вони хочуть, щоб у Венеції з'явилася священна реліквія, вони хочуть мати для її зберігання великий дорогий проект з будівництва, що наповнить їхні кишені. Украсти або знищити цей предмет недостатньо: ми мусимо переконати єпископів і їхніх прихильників, як сильно це починання їм зашкодить, а не допоможе.

Жриця якийсь час мовчить, погоджуючись, але не пропонує нічого іншого, бо чим вона може це виправити? Що тут можна вдіяти?

Тому наші погляди звертаються до Вежі, який відомий як Фоскарі, і при зрості сто дев'яносто сантиметрів такий високий, такий широкоплечий, що просто диво, що гондольєр погодився взяти його в човен, не злякавшись, що один пчих цих грудей може перекинути їх у забруднену нечистотами воду. Колишній військовий інженер, він втратив руку в позабутій війні, в одному з нескінченних зіткнень між містами-державами, яке обидві сторони почали заперечувати, щойно воно скінчилося, бо ніхто в Італії не любить воювати одне проти одного; їхні битви — то радше просто дрібні непорозуміння в питаннях території, честі та гордості, а загиблі — то якісь авантюристи, а не солдати, не воєнні, якими командують князі, бо хто знає — що як учорашній заклятий ворог завтра стане твоїм зятем? Такі вже неминучості бурхливих часів.

— Я вважаю, що в наших інтересах створити потребу в іншому будівництві, — продовжує Тіна. — Такому, в якому Контаріні не матиме найбільшу частку.