Клэр Норт - Крадій

— У такому разі, я вас залишу.

Накинувши рюкзак на плече, він озирнувся на дорогу, якою вони приїхали, потім глянув уперед, у темряву, а тоді, трохи похитавши головою, повернувся та пішов.

Дорога була вся в багні; ніч гуділа від комах.

Його штани були брудні після того, як він надто поспішно вистрибнув з човна торговця зміями. Що він тоді побачив, що так налякався?

(Він побачив, як біля берега, коли вони відчалювали, зупинилися три автівки, і був упевнений, що їх на три більше, ніж там мало бути. Хоч у тебе й похмілля, Ремі, до вищої ліги ти не просто так потрапив.)

Він сховався у вантажівці з гончарними виробами тому, що та в потрібний час їхала в потрібному напрямку. З міста вони виїхали манівцями, щоб водій зміг попрощатися зі своєю другою улюбленою тітонькою; з тією, що завжди давала йому щось солоденьке, змішане з кокосом; і через ці родинні справи вони оминули блокпости.

Ремі весь день нічого не їв і не мав, що пити.

Від згадки про це його шлунок стиснувся до болю, але гравець лише похитав головою — він не може зупинитися; він незнайомець на знайомій землі, тому мусить не зупинятися.

Водій машини позаду нього махає руками, лається, а коли темрява поглинає Ремі цілком, стоїть, тремтить і гризе нижню губу — сам не знаючи, чому.

Через п'ять миль полагоджена вантажівка пихтить по дорозі повз Ремі, її фари трохи освітлюють його. Фари проїхали сто метрів за нього, а потім зупинилися. Ремі зітхнув і продовжив іти. Пасажирські дверцята відчинилися, висунулася голова водія:

— Агов!

— Чого тобі треба?

— Тебе підвезти?

Ремі зупинився на багнистій дорозі й повернувся, щоб подивитися на ледь освітлене обличчя.

— Що?

— Підвезти? Тебе підвезти?

Голод кусає, спрага ссе.

— Так, — сказав він, залізаючи в кабіну. — Ви дуже ласкаві.

Водія звали Лукнам.

Точніше, його звали Калаянапхан Анґтхонґкул Сомбун, але в дитинстві мати вважала його слабким скиглієм, тому називала личинкою — Лукнам — і завдяки тому, що це ім'я вимовлялося швидше, так він і залишився Лукнамом. Перші чотири роки свого життя він не видавав майже ніяких звуків, окрім плачу, але коли йому виповнилося шість, у душі Лукнама клацнув якийсь перемикач, і з небагатослівної істоти він став тим, хто майже ніколи не замовкає, виголошує тонни слів, до того ж безтактних, навіть тоді, коли бажано було б узагалі промовчати. У двадцять років він міг похвалитися дивовижним досягненням — втратив чотири роботи за меншу кількість років — а в двадцять один його мати в розпачі віддала його дядькові, сподіваючись, що багатший гончар знайде толк у своєму балакучому племіннику.

Це було не дуже чуйно, але толк було знайдено у водінні вантажівки.

— Думаю, моя мати подумала, що це зробить мене тихішим, кращим чоловіком, бо, розумієте, в кабіні розмовляти нема з ким. Я кожного тижня проїжджаю тисячі миль; їжджу до Рангуна продавати британцям або до В'єнтьяна продавати французам; а зворотною дорогою на південь можу взяти глину, а дядько каже, що одного дня, можливо, мені довірять робити щось інше, приміром, продавати речі, а не возити їх, але я не проти. Мені подобається їздити; це розслаблює, а мій друг Ґоп каже, що всі сподіваються, що я з'їду зі стрімчака, або в річці застрягну, абощо, бо насправді ця вантажівка не годиться для дальніх перевезень, і було б розумніше завантажити горщики на човен і продавати напрямки в Індію, але я кажу, що ми маємо родину в Рангуні і вони купують за дуже хорошу ціну, бо, знаєте, люди, що приїжджають до того міста торгувати, ну, вони насправді дурні, набагато дурніші, ніж у Бангкоку, тож добре, що ми можемо продавати там, а якщо я єдиний, хто водить вантажівку, то це не так дорого, а в Бангкоку люди знають, що таке хороша порцеляна, тож ми не можемо таку продати... Тобто, вона не погані, але й не чудова; взагалі-то, вона зовсім кепська, але китайці колись робили хорошу, але той ринок скінчився, як каже моя сестра, тож може воно й непогано, але хай там як, я не проти водити, мені подобається тиша.

Мовчання тривало кілька секунд.

— А ще мені подобається підвозити людей; у цій країні є люди, що кудись їдуть; відколи до керма прийшли генерали, це рухлива країна, і я знаю, люди кажуть, що це не добре, і що король у небезпеці, а ми маємо захищати короля, але я кажу: як це король у небезпеці? Це ж його генерали, вони роблять для його країни найкраще, і я знаю, було трохи... Але тепер уже все спокійно, тепер уже все буде добре, якщо тільки японці нас не захоплять, а вони не захоплять, бо навіщо їм це? Ми їм не цікаві, їх насправді цікавлять британці, лише Сінгапур та Індія, і це ж добре, хоча японці майже такі самі погані, як європейці, але якщо вони нас не займають, то кого це турбує?