Клэр Норт - Крадій

— До Накхона ми не попливемо.

— Але з міста випливете?

— Три бати... Ти злодій, але три!

Він посміхається:

— Я допоможу вам розвантажити.

Ви дивимося, як човен сковзить геть від берега.

І не тільки ми.

Чотири хвилини по тому, як він досягає центру потоку та б'ється об підступні течії річки, прибувають три автомобілі. Три — це на два більше, ніж зазвичай можна побачити в Бангкоку, за винятком тих випадків, коли у справах їдуть король або генерали; але ж ось вони: чорні, зроблені в Америці, перевезені через Тихий океан білим пароплавом з надраєними палубами та вимитими ілюмінаторами, який через чотири роки буде потоплений німецьким підводним човном, що полюватиме вздовж шляхів постачання військ і озброєнь. Ми вражені, що Абгік Лі має у своєму розпорядженні такі хороші автівки, але потім згадуємо: адже він планував це заздалегідь, хіба ні? У Домі Ігор ніщо не є випадковістю.

Абгік Лі спускається на причал, прикриває очі проти сліпучого полуденного сонця та мружиться на річку. Можливо, він думає, що бачить силует Ремі Берка, який пригнувся, але чітко видний проти борта хиткого човна. Побачити недостатньо — він мусить спіймати свого суперника.

— Усі на воду! — гримає він на чоловіків з одного з автомобілів. — Не губіть човен з виду.

Як він близько! Можливо, йому вдасться виграти за день. Яка славна то буде перемога!

Дві години по тому до маленької баржі з пустими бочками та скинутими зміїними шкірами підпливає поліцейський катер. Офіцери кричать на родину: слухатися, зупиніться, де іноземець?

Чоловік вчепився за своє весло; маленький хлопчик плаче.

Дружина стоїть посеред човна, її руки змахують, а язик хльостає, як такелаж під час шторму, проголошуючи: свині, собаки, з'явилися, так з нами розмовляєте, як ви смієте, подивіться на себе, на що ви перетворилися?!

Абгік Лі нахиляється над поруччям поліцейського катера:

— Мадам! — його голос тихий, люб'язний, непереборний. — Де іноземець?

Іноземець мав заплатити три бати, щоб його відвезли на північ, але дав лише два, і вони й милі не пройшли, аж він, нічого не пояснюючи, наказав гребти до східного берега, а там вистрибнув за борт.

— Скільки часу відтоді минуло? — зітхає Абгік Лі.

— Близько години! Він навіть не подякував!

Обличчя Абгіка Лі на мить хмуриться, але гнів зникає так само швидко, як і з'явився. Він щонайменше чемний, завжди дуже чемний. Втрать чемність, і втратиш контроль; втратиш контроль — втратиш самого себе.

Підгляньмо?

О, ну ж бо.

Подивімося, що за карти в руці Абгіка.

Ми розкриваємо кишеню на його піджаку, просовуємо пальці до срібного портсигара, в який він їх обережно склав, виймаємо, поки він зайнятий, і оглядаємо папери.

Отакої! Оце так роздача!

Інспектори поліції, шпигуни місцеві та іноземні, комуніст-саботажник, старости маленьких сіл, до яких Дім Ігор не мав дістати (але ж якось дістав), два абати та чорниця, анархіст, про якого подейкували, ніби він підклав одну або дві малайські бомби, кримінальний авторитет і його син, два мери, три промисловці, один полковник і генерал! З такими картами можна влаштувати державний переворот, скинути короля або розпочати війну! Тобі здали дивовижні карти, Абгіку Лі, і для чого?

Щоб спіймати на річках Таїланду одного чоловіка, що страждає від похмілля?

Ми опускаємо карти назад, у кишеню Абгіка, наша присутність невідома, наші думки невисловлені. Ми — глядачі, що не беруть участь; арбітри, що судять все, але самі непідсудні. Ми граємо гравцями.

Біжи, Ремі Берк. Біжи.

Упродовж семи годин вони шукають усюди. Абгік Лі швидко грає трьома картами. Полісмен зупиняє всі поїзди, що залишають центральний вокзал, каже всім, що сталося вбивство, та обшукує кожне купе кожного вагона. Пасажири сидять навколо зі своїми валізами та пакунками, оперши підборіддя на долоні, та чекають, доки зрештою, через п'ять годин після того, як мав поїхати перший потяг, Абгік каже: «Досить», і полісмен дозволяє їм поїхати. Пихкаючи з димарів локомотивів великими чорними хмарами, вони повільно поскрипують по рейках, що іржавіють надто швидко.

На головних дорогах, що ведуть з міста, полковник встановлює блокпости. «Була велика загроза королю, — пояснює він, — іноземець з пістолетом, і тепер усіх треба зупиняти та обшукувати». Французький посол і його коханка прямували до заміського помешкання, щоб там кілька днів триматися за руки та віршувати (як дехто міг би це назвати), а оскільки вони іноземці, що їхали з міста, їх зупинили й тримали на мушці, поки полковник вивчав їхні документи, їхні обличчя, їхні життя. Французький посол загрожує канонерськими човнами та помстою, не стільки тому, що принижений таким ставленням, скільки з переляку, що дружина про це дізнається, коли чутки дійдуть до посольства.