Клэр Норт: Крадій

Абгік Лі такими питаннями не переймається. Він гравець вищої ліги Дому Ігор. Він має лише одну мету, ту саму, що керує будь-яким чоловіком або жінкою, що ступали до цих пустих залів — він рішуче налаштований виграти. Будь-яка інша думка лише заважає.

Подивімось хвилинку на Абгіка Лі. Його родовід надзвичайно заплутаний. Перси, бенгальці та непальці зустрілися кілька поколінь тому з шотландським сержантом зі Східної Індійської компанії, який закохався в Індію, збрив бороду і дав слово ніколи більше не їсти м'ясо, і його внуки були красивішими за всіх у селі, чорноволосі та зеленоокі, і їх цуралися як чужих. Абгіка теж цуралися, але він натрапив на двері Дому Ігор, де вдягнені в білі шати арбітри чекали на нього, і де він виявив, що вправність у картах може дати більше, ніж мінлива слава.

Гарний сірий костюм і гарні чорні туфлі — напевно, з Лондона або з Парижа. «Йому має бути жарко в шерстяному», — припускаємо ми, але він ніколи його не знімає, його ніколи не бачили зі складкою на сорочці або з плямою на штанах, бо тепер, коли Абгік має ці речі, яких бажають інші чоловіки, без них його не бачитимуть. Абгік Лі перевдягатиметься до вечері навіть у Сахарі, носитиме підтяжки для шкарпеток у Такла-Макані, бо він це може, а ви — ні. Він бачив плакати про вибори в Бангкоку, чув вітри змін, чутки про японські війська, що поглядають на сусідній Сінгапур, про армійських генералів, яким байдуже, у що вірить колись священний король — і все це йому байдуже. Усе це лише історичні події навколо його життя, а історія мине; а він, натомість, триватиме.

Його годинник має срібний футляр; він ніколи не марнує час.

Годинник б'є дванадцять, і починається полювання.

Бангкок збудували, коли було зруйновано столицю. Аюттхая, місто шляхетних королів, була спалена вщент, членів королівської родини було зарізано або взято в полон. Коли те місто померло, почалася традиція генералів, які приходили до влади, коли не було кращої альтернативи, і нащадки тих генералів тепер сиділи, тихі та тривожні, у великому палаці Бангкока, а тим часом нові генерали віддавали нові накази, кланяючись королям, що мусили постійно нагадувати собі, що кланятись у відповідь не треба.

Колись на болоті збудували палац; його будівлі, майстерні та склади були не набагато кращими за плавучі причали, за плоти, що колихалися на нерівному багнистому узбережжі, де вода та суша ніяк не могли визначити, хто з них сильніший. Але місто, хоч і молоде, швидко зростало, і тепер простягнулося від річки Чаопхрая вглиб континенту, перетнуте бурими каналами, в яких роїлися комарі. Вулиці Бангкока були однією з найдивніших мішанин суспільств, що коли-небудь з'являлася на землі. Дерев'яні хиткі халупи; баржі, що гнили по швах; величні посольства та європейські особняки з блискучого каменю, на яких стирчали крихітні башточки, немов мешканці боялися навали іграшкових солдатиків, або ж так мало боялися таїландців, що навіть обороняючись від них ставилися до них як до карликів. Храми — великі кам'яні вати — жодному з них не було й півтора століття, але всі мали стародавні різьблення та суворі настанови, що були доставлені через усю країну, щоб надати віку, бо ерозійна дія сирості та сонця цього ще не зовсім досягли. Але навіть у цих нещодавно зведених буддистських святилищах можна було знайти зелений регіт довгоязикої Калі, що танцює на черепах своїх ворогів; усміхнену долоню Крішни, багато рук Вішну; а теологи запекло сперечалися на хінді, тайській, малайській та мандаринській щодо найбільш правильного шляху на небеса, у той час як християнські чоловіки та жінки зачудовано дивилися на це зі своїх посольств і причалів, дивуючись, як щось настільки красиве може бути настільки неправильним.

І саме в це місто, коли годинник б'є дванадцять разів, виходить Ремі Берк — спантеличений від похмілля, на спині рюкзак, в якому одна пара штанів, дві пари шкарпеток, одна коробка сірників, не допалена свічка, двісті батів різними банкнотами та монетами, олівець і ніж. У будь-якому місті світу такий чоловік викликав би якийсь коментар, і зараз такі коментарі були б для нього смертю, або майже смертю.

Він поставив на кін свої спогади?

Такі ставки в Домі Ігор не були нечуваними, і він не мав причин ставити слова Срібного під сумнів. Хіба арбітри не мали втрутитися? Чи не мав хтось зупинити його? (Ігри завжди чесні).

Запізно вже питати себе.

Він біжить.