Клэр Норт - Крадій

У Південно-Східній Азії Французька та Британська імперії похмуро поглядали одна на одну, загарбуючи хто півострів, хто стародавній народ, аж доки зрештою не залишилася лише одна країна — Таїланд, благословенний Таїланд, готовий бути зім'ятим, як метелик під лапою леопарда. Король подивився на британців, і побачив, що врятувати його можуть лише французи; подивився на французів, і побачив, що їх стримають лише британці, і якимось неймовірним способом, завдяки бойовим кораблям і концесіям, Таїланд залишався вільним черв'яком нейтральної території поміж щелепами колоніальних акул. Але наскільки вільною може бути країна, навколо якої всі великі імперії готуються до війни?

Тож нас так само, як і Ремі, привабило до Бангкока, і тепер ми сидимо, невидимі спостерігачі, щоб побачити, яка нова доля спіткає старого гравця, що витирає з губ останні залишки вчорашньої надмірності та сповзає з підвіконня на підлогу.

— На що я погодився? — питає він зрештою.

Чоловік у лляному костюмі не відповідає відразу, а трохи повертається в плетеному кріслі, щоб визирнути з вікна готелю. На вулицях унизу місто змінювалося. Імпортні чорні автомобілі роздратовано повзли за запряженими поні двоколками, що везли сіно та рис; триколісні рикши шмигали навколо велосипедів і гуркітливих вантажівок. Бангкок був містом, де стикалися світи: гарні костюми західних чоловіків і східних чоловіків, що хотіли бути більш західними, ніж західні; запилені саронги непосидючих дітлахів; рвані штани вуличного торговця, що волав ціну; мантія буддистського монаха, який чіплявся до перехожих, не відпускав їх, доки вони не платили.

— Скажи мені, що це не піжмурки, — простогнав Ремі у відповідь на мовчання співбесідника. — Останні піжмурки тривали сім місяців, а потім ще п'ять я з ціпком ходив.

— Це не піжмурки.

— Добре, тоді... — це речення було обірване, бо Ремі, спираючись на лікті, з дивовижною швидкістю, як для чоловіка, що зазнав такого хімічного ушкодження, знов поповз до підвіконня та, захлинаючись і плюючись, висунув голову на вулицю й не зміг вирвати. Якщо когось і здивувала поява високого англо-француза з бородою, що починала сивіти, який мав зріст понад метр вісімдесят і намагався блюванути на вулицю, коментувати її ніхто не став. Це був Бангкок; це місто бачило й гірше.

Нудота прийшла та пішла, і він знов сів на підлогу, важко дихаючи.

Чоловік у лляному піджаку відхилився на спинку крісла, закинув ногу на ногу, руки склав перед собою дахом і ритмічно постукував пальцями по кінчику свого носа. Його обличчя було молоде (неприродно молоде: надто гладеньке, надто м'яке, неначе його постійно шліфували), але волосся було сріблясто-біле, світліше за його піджак. Зрештою він сказав:

— Чого я не розумію, Ремі, так це того, як тобі вдалося так нализатися. Та ще й з такою людиною, як Абгік Лі! Ми ж бо всі знаємо, що це найзлісніший покидьок з усіх, що приходили до вищої ліги!

— Це не було частиною якогось великого плану, якщо ти на це натякаєш.

— Абгік усе сприймає дуже особисто.

— Він молодий; він перегорить. Десять років — ну, може двадцять — і він зіграє дурну гру на дурну ставку. Якщо ти такий небайдужий до нього, Срібний, чому не здихаєшся його?

Чоловік, якого назвали Срібним, м'яко похитав головою:

— Зі мною Абгік не гратиме. Він полює на периферії, шукає дрібнішу рибу. Одного дня він, можливо, наважиться кинути мені виклик, але не зараз.

— Дякую за комплімент! — прохрипів Ремі. — Може розповіси мені, на якій сковороді я сьогодні шкварчатиму?

— Ти досі тримаєш гроші під матрацом?

— Маю близько п'ятдесяти батів.

— Вони тобі знадобляться.

— Срібний! — проревів Ремі, опускаючи свою досі хитку вагу на підлогу. — Що це за гра?

— Під час одинадцятої чарки ти, як я розумію, погодився на гру в схованки.

Мовчання.

Ремі заплющив очі та відкинув голову назад.

— Добре, — сказав він. Потім подумав. Потім: — Добре.

Знов мовчання.

— Яка гральна дошка? — зрештою спитав він.

— Таїланд.

— Що... весь?!

— Весь.

— А карти?

— Не знаю, що саме здали шукачеві, але припущу, що то суттєві ресурси. Гадаю, він має кілька сильних карт у поліції, в уряді та у храмах. Напевно, він також витяг кількох найманців, колишніх шпигунів, колишніх аферистів; можливо, одного або двох банкірів.

— Який час мені треба побити?

— Ти питаєш мене, в якій Абгік формі?

— Так. Ти за всім стежиш. Так, я питаю тебе, в якій він, в дідька, формі?!