Клэр Норт - Крадій

— Останнього разу, коли Абгік Лі грав у схованки, дошкою була Палестина. Він ховався впродовж п'ятнадцяти місяців, а коли настала його черга шукати, знайшов свого суперника за одинадцять днів. Якщо вмієш швидко шукати, можна довго не ховатися.

— Це добре, бо в цій країні я навряд чи зможу ховатися довше, ніж тиждень.

— Абгік Лі добре грає в цю гру; рекомендую тобі ховатися довше.

— А які ставки?

І знов від чоловіка на ім'я Срібний лише мовчання.

— Не дивись так на мене, які ми в біса зробили ставки?!

— Абгік поставив двадцять років свого життя.

— Це не дуже багато.

— Для Абгіка це багато; як для такого молодого, це величезна ставка; взагалі-то, з його боку це дивовижна зухвалість.

— Якщо програю, я можу собі дозволити стільки заплатити.

— Ти поставив свою пам'ять.

Мовчання.

Мовчання.

Коли Ремі знов заговорив, його голос був тихим і дуже тверезим:

— Усю?

— Усю.

Мовчання.

— Скільки я маю часу?

— Гра починається опівдні; ти маєш двадцять хвилин. Напевно, Абгік уже готує штурм цього готелю; рекомендую тобі бути готовим бігти, щойно почне бити годинник.

На мить Ремі заціпенів. Потім, ледь хитнувши головою, він витер рукавом рот, поповз навкарачки до свого ліжка й відкинув убік матрац, під яким лежав паперовий конверт. Документи для подорожі, трохи грошей — менше, ніж йому хотілося б. «Відколи це Ремі такий недбалий?» — дивуємося ми. Нема сумніву, що він, оглядаючи свою убогу заначку, думав те саме.

Коли Ремі зіп'явся на ноги, блювота знов здійнялася до його горла, і він на мить прихилився до стіни, чекаючи, коли це почуття мине.

— Я маю знати про якісь правила? — спитав він поміж важкими подихами.

— Не користатися ресурсами, яких немає на дошці.

— Тобто?

— Не пиши про допомогу до свого банкіра в Індії або до мисливця, якого виграв у Рангуні.

— Ти знаєш про мисливця?

— Ти сам казав: я стежу за тим, хто в якій формі.

— Добре. Лише ті ресурси, що в Таїланді. Що ще?

— Їм дозволено ранити тебе.

— Серйозно?

— Шукач мусить засвідчити знаходження особисто, мусить торкнутися тебе. Убивати гравця — проти правил, але якщо люди Абгіка спіймають тебе раніше, ніж туди прибуде Абгік, їм дозволено тримати тебе до його появи силоміць, навіть якщо ти чинитимеш опір.

— А мені Абгіка можна ранити? — спитав він крізь зуби.

— Тобі можна вбивати його фігури та, напевно, ти можеш спробувати поранити його... Втім, коли ти ховаєшся, це нерозумно.

— Ще щось?

— Не стільки правило, скільки порада: Абгік дуже хотів зіграти в цю гру. Заради неї він тебе напоїв, і тоді ти кинув йому виклик. Гральну дошку обрав він; правила призначив він. Він, певно, готувався, перевірив твої ресурси. Він стежитиме за твоїми відомими зв'язками, чекатиме, коли ти звернешся до них по допомогу.

— Про це я вже здогадався.

— Тверезієш?

— Котра година?

— Без чверті дванадцята.

— Де я розпочинаю?

— Тут.

— А Абгік?

— У Домі Ігор.

— Звідти сюди лише двадцять хвилин.

— Двадцять хвилин пішки, — виправив Срібний. — Машиною — п'ять.

— П'ять хвилин — невелика фора.

— Бангкок великий, а ти був п'яний.

А потім поміж губ Срібного швидко проштовхнулося запитання, яке він хотів спитати, стримувався, але тепер воно вимагало прозвучати.

— Чому Абгік хоче грати з тобою, Ремі? — спитав він. — Від цієї гри тхне особистим. Що ти йому зробив?

— Чесне слово, старий, — відповів Ремі, знімаючи з верхівки шафи рюкзак, — я навіть гадки не маю.

Ми дивимося.

Дивимося, як Срібний за п'ять хвилин до дванадцятої виходить з готелю через задній вхід. Гра ще не розпочалась — це станеться з ударом дзвона — але нетактовно, невиховано, якщо побачать, що один гравець допомагає іншому надто відверто. Через це в Домі можуть зацікавитися справжніми намірами цього гравця.

Ми бачимо, як Абгік Лі крокує взад-вперед перед срібними дверима Дому Ігор. Як цей будинок опинився тут? Ми бачили ці двері у Венеції та в Лондоні, в Парижі та в Нью-Йорку, в Токіо та в Пекіні, завжди ті самі двері з металевими лев'ячими головами, але де б він не був, де б не з'являвся, Дім Ігор здається старим, незмінним, вбудованим в архітектуру місця так, ніби завжди був тут, і зникав, не залишаючи по собі шраму.

Ми питаємо себе, ви і я: хто керує цим рухом по світові? Хто заявляє, що тут і тепер, у 1938 році, двері до Дому відчиняться саме в Бангкоку?

А потім ставимо собі інше, набагато складніше запитання: чому?