Клэр Норт - Крадій

Полковник перевіряє посла, каже: «Ні, це не він», і відпускає його.

На річці пихтить туди-сюди поліцейський катер. Його найбільша швидкість — вісім вузлів, але на Чаопхраї це майже нечувано, і хазяї човнів цокають язиками та хитають головами, проводжаючи поліцію поглядами: «Що за поспіх?! Ох ці зайняті люди зі своїми злочинами, як це виснажує, як напружує!»

На той час, коли сонце сіло, а комарі сховалися, Абгік Лі дуже тихий і дуже спокійний.

«Усе добре, — каже він. — Спіймати його швидко було б чудово, але ми готові до довгої гри. Нехай біжить, нехай ховається. Ми схопимо його впродовж тижня».

Сказавши це, він прямує до відділення телеграфу та починає мобілізувати свої сили в решті країни.

Опускається темрява.

У ній влаштовуємося ми.

Так тихо, так спокійно. Ми — ви та я — так звикли до яскравих вогнів міста, до поцяткованого відбиттям наших справ неба, але тут, у цьому часі й у цьому місці, суцільна темрява, суцільна тиша. Дороги Сіаму вдень наповнені людьми: босими чоловіками, матерями зі сповитими немовлятами; стрибають діти, сіпають вухами запряжені у вози осли, поні та навіть, якщо ви достатньо далеко від міста, іноді чути повільну ходу слона з погоничем, що тягнуть до місця призначення колоди або палети з глиною. Є, звісно, і машини — і легкові, і вантажівки, але їх дуже мало, і ми — ви та я — можемо повернути обличчя до зорь і дивитися на нескінченність світла, що сяє в небесах, але, на нашу думку, не на землю. Дао Лук Каї — семеро курчат, що кинулися у вогонь, у якому горіла їхня мати — крихітне скупчення зірок, що ми можемо звати Плеядами. Крокодил, Дао Джа Ра Кае — подивись на нього та не забувай завжди робити добро, щоб отримати винагороду. Дао Джоун, найяскравіша зоря. Народжені під цим світилом діти стануть грабіжниками, і собаки, що стерегтимуть будинок, усі засинатимуть під їхнім срібним поглядом.

Стоп.

Слухайте.

Наближається вантажівка! Тут це рідкісне видовище; чи вона, бува, не російського виробництва? Ні, не російського. Британська вантажівка, що походить з Індії, кузов накритий брезентом, ящики підстрибують зі слабким торохтінням зеленої порцеляни-селадону, витончених чашок і вузьких ваз, що поступово виходять з моди, бо поширення Заходу на Схід починає переважати над колись модним поширенням Сходу на Захід.

Цей фургон уривчасто рухається безлюдною дорогою по безлюдній землі, водій смокче товсту манільську сигару, яку вже розтягнув майже на тридцять хвилин, листовий попіл падає на його штани, аж раптом бам! Вісь тріщить, шина лускається, в кузові посунулося щось, що не мало соватися, але він лише закотив очі та повільно зупинив машину, бо таке з ним уже траплялося, і неодноразово траплятиметься впродовж наступних п'ятнадцяти років, коли він водитиме цю машину, аж до того доленосного дня, коли двигун зламається остаточно, надто далеко від запчастин.

Не припиняючи лаятися, чоловік виходить з кабіни, намацує в поцяткованій зорями темряві шлях до кузова й відкидає брезент.

Світло слабке, місяць — тонкий серп за рухливими хмарами, але його достатньо: відкинувши зі своїх ящиків брезент, водій бачить чоловіка, а чоловік бачить його.

Водій відстрибує, з його горла лунає слабкий скрик; він не знає, тікати йому чи битися.

Чоловік, що ховався в кузові, благально підіймає руки та каже:

— Будь ласка, не... Я вам нічого не поганого не зроблю!

— Це точно, ти мені нічого не зробиш! — відповідає водій. — Це моя машина, що ти в ній робиш?!

— Мені треба було, щоб мене підвезли.

— Тебе що, просити не вчили? Ти чому ховаєшся в моєму кузові?

— Я думав, що можуть бути блокпости.

— Блокпости? Ти що, злочинець? Якщо ти злочинець, то знай, я помру, захищаючи своє майно!

Ця заява, можливо, була надто гучна й надто обурена, як від сина гончаря, чиєю найближчою подобою бойового досвіду був той раз, коли Сунан дав йому прочухана за те, що він дивно дивився на сестру Сунана.

Ремі виплутався з брезенту, важко опустився на землю, досі тримаючи руки піднятими, долонями до водія.

— Мені просто треба було під'їхати, — пробурмотів він, озираючи непримітний ландшафт: плоскі поля, плоске багно, низькі дерева, темрява. — Де ми?

— Де ми? Де ми?! Ти сховався у моїй машині, налякав мене мало не до смерті, а тепер питаєш «Де ми?» У пеклі ми, іноземцю! Я привіз тебе в пекло, і звідси тобі не втекти!

Ремі приділив усю свою увагу цьому хвалькуватому, обуреному пророку, трохи випростався та сказав: