Клэр Норт - Крадій

Кого це турбувало?

Схоже, не Ремі.

— Але одного дня я припиню шоферувати та познайомлюся з жінкою, і ми поберемося й матимемо п'ятьох дітей, трьох дівчаток і двох хлопчиків, але хлопчики будуть старшими та захищатимуть своїх малих сестричок, а наймолодша дівчинка буде моєю улюбленою, тобто, в мене не буде улюблених, але насправді будуть, бо так воно є, хіба ні, і вона буде дуже сором'язлива, аж доки одного дня не почне співати, і всі казатимуть, як добре вона співає, і вона стане найвідомішою з усіх — не найбагатшою, бо багатими будуть хлопці, які доглядатимуть за мною та моєю дружиною в похилому віці — але мої доньки всі будуть знамениті й усі по черзі приїжджатимуть годувати нас у перервах між своїми світовими турне.

Мовчання.

— А ви як думаєте?

Мовчання.

Ремі втягнув щоку в рот, мацав її зсередини кінчиком язика, вивчав, що в нього в роті, немов шукаючи дурні сентиментальності, що могли застрягти десь поміж зубами.

— Схоже, це дуже гарно.

Мовчання.

Потім:

— А хочете манільську сигару? Я беру їх у Рангуні, вони кращі — набагато кращі! — ніж ті, що є тут, та ще й дешевші, там усе дешевше.

Була простягнута сигара: загорнута в сіро-зелені листи, майже товстіша за його зап'ястя.

— Дякую, не треба.

— Ви не проти, якщо я?..

— Анітрохи. Як ви сказали, це ваша машина.

— Моя машина, так! Повірити не можу, що ви в ній сховалися; я сам би вас підвіз, якби ви попросили; а в чому річ, проблеми з законом? Не переймайтеся цим, в минулому всі мали проблеми з законом, таке трапляється; ви чули, що багато злочинців зараз відправляються в монастирі? Тобто, я не проти; що б монахи не робили, я впевнений, що це добре, але я не знаю… Деякі вдягають мантії та, я впевнений, стають кращими, але деякі просто... Ну! Ви ж знаєте, якими є певні люди? Але я ніколи нічого не казатиму, це точно, бо то не моя справа, просто роби добро та молись за добру карму, от і все, правильно? Ви молитеся?

— Ні.

— Вам слід молитися, слід молитися, це дуже важливо, навіть якщо ви молитеся не тому, кому треба, все одно треба молитися, треба робити підношення, бо інакше ніколи не матимете надії; це закон, закон Всесвіту... Ви впевнені, що не хочете курити?

— Дякую, не хочу.

Лукнам знизав плечима.

— Мені більше залишиться! — весело вигукнув він і продовжив базікати, поки вони їхали крізь темряву.

Село стояло на воді.

Ці слова можна сказати про більшість населених пунктів низинного Сіаму, тож, як географічний опис, вони не давали жодної інформації.

Ремі спав у задній частині вантажівки, а Локнум храпів у передній. Світанок прийшов у вигляді світло-сірих смуг, що відбивалися в нерухомій воді озера. Ремі розбудило каркання ґав; ставши навколішки в багні, він умився, випив жменю води, відчув у своєму шлунку голод, у спині страх, озирнувся навколо, оглядаючи містечко з чотирьох будинків, в якому єдиним транспортним засобом була вантажівка Локнума; зрозумів, що не може тут залишитися.

— Я відвезу вас до Рангуна! Там живе мій двоюрідний брат, його дружина — вам треба побачити його дружину...

— Я не можу залишити цю країну.

— Чому не можете? Ви ж іноземець — ви можете їхати куди завгодно!

— Ні, сьогодні не можу. Дякую, що підвезли.

— І куди ви підете? Тут навколо нема нічого!

Ремі знизав плечима та пішов геть.

Враження втікача.

Він має сорок вісім батів у торбі. Чого вони варті? Місячна платня за оренду кімнати в місті — якщо він не їстиме. Дві подорожі поїздом. Одна ніч пияцтва у французькому клубі в Бангкоку. Пістолет і кілька набоїв. Їжа та питво на кілька тижнів, якщо заощаджувати. Замало, зовсім замало.

Світанок розпочинає день. День спекотний. У лютому тутешні звуть погоду помірною та насолоджуються сонцем, що робить шкіру Ремі схожою на вареного рака. У травні навіть смуглі чоловіки, що полюють на змій на воді, визнають, що вже занадто спекотно, щоб працювати після дев'ятої ранку, сідають і починають чекати дощ. Зараз квітень. Найгірший час з точки зору сонячних опіків.

Він краде фрукти з дерев та їсть цей вибух соків і цукрів. Пробує вкрасти курку, але та надто прудка, і він падає обличчям на землю.

Він іде п'ять годин, не побачивши жодного автомобіля, жодного велосипеда, жодного іншого села.

З людей він зустрів лише двох фермерів, чиї штани були засукані до колін, голови прикриті широкими брилями; вони вели на поле трьох важконогих буйволів. Фермери витріщали на нього очі, відверто здивовані, можливо, першим побаченим ними іноземцем, але він складає долоні у вітанні й обережно кланяється їм нижче, ніж вони йому, бо це їхня земля, їхні поля, а він — іноземець, що не спитавши дозволу ходить їхніми дорогами.