Мирослава Горностаева - Астальдо

— Ви з підданих князя Сінголло? — тим часом питав Майтімо, — де ви жили? В Доріаті?

— Сінголло, — вимовила жінка, — що таке Сінголло… Я була підданою наймогутнішої істоти світу…

Палиця в руках Фіндекано потроху перетворювалася на подобу смолоскипу. Він швидко глянув поверх роботи — чи не відчув неладне ще хтось. Ні, мовчать, слухають…

— Він обіцяв нам безсмертя, — мовила Дангет протягло, — безсмертя разом з ним… Безсмертя і владу…

— Пробачте, вельмишановна, — втрутився Фінарато, який ніколи не міг погамувати свою цікавість до чогось незвичного, — але ж ми і так іlfirinі [88] Іlfirinі (кв) — безсмертні … Доки жива Арда [89] Арда (Arda) — Земля — живі Ельдар.

— Таке безсмертя, — мовила жінка, поволі похитуючись з боку в бік, — нічого не варте. Арда… Бути вічно прикутим до Арди… Випрохувати тіло у Феантурі… Чуєте, як це звучить, нещасні діти? Феантурі … Володарі душ… Ваших душ… Вони вирішують, чи винагородити загиблих hrоа . Від них не можна втекти навіть через загибель, бо fea все одно потрапить їм до рук. Володар Утумно обіцяв нам, що звільнить нас від цього рабства… Що дасть нам волю… І він виконав обіцянку…

— Коли ви загинули? — раптом різко спитав Фіндекано, і решта малих Нолдор наче заціпеніла від несподіванки, — у війні Стихій?

— Метелику, — сказала жінка ледь насмішкувато, — що ти можеш знати про війну Стихій…

— Та власне нічого, — відповів Нолофінвіон, а пальці його продовжували роботу наче без участи розуму, — Квенді не билися на тій війні, а тому нам відомо лише те, що Валар, наші опікуни, перемогли Володаря Утумно.

— Ваші хазяї, - сказала жінка все тим же байдужим голосом, — вони розводять вас як Ороме — напіврозумних псів. Або як Манве своїх орлів. Чому ви втекли з Валінору, щенята-Квенді?

— Щоб істоти, подібні вам, зникли з Ендоре, — озвався Майтімо серед мертвої тиші, - ми вирушили на битву.

— Войовники, — засміялась жінка, — ви сподіваєтесь перемогти Маяр? Ви, теплі шматки плоті з гарячою кров’ю, збираєтесь перемогти сильніших за себе?

— Ви були Майе, — прошепотів Фіндекано, — втіленою Майе… Потім втратили тіло… І нині здатні лише лякати дітей.

Жінка зірвалася на ноги. Плащ Фінарато спалахнув вогнем і осипався попелом. Замість сумовитої Квенде перед ошелешеними Ельдар постав чорний смерч з багряними вогниками очей.

Фіндекано ткнув своїм смолоскипом у вогнище. Стрибнув вперед, відкинувши ліктем заціпенілого Руссандола. І жбурнув смолоскип в самий центр смерчу.

— Забирайтеся геть! — крикнув, — ви хотіли волі, нині ви вільні! Забирайтеся!

З середини чорного вихору долинув виск, страшний і пронизливий. Ельдар посхоплювалися на ноги і кинулися геть від вогнища. Майтімо з Фіндекано спромоглися перетворити втечу на відступ, відходячи поволі з палаючими гілками напоготові.

— Що тепер буде, Руссандоле? — спитав Фіндекано розпачливо, — я не відчуваю її сили, як відчуваю силу Маяр Валінору, може вона її втратила разом з тілом, але і того, що залишилося, вистачить на нас усіх.

Ззаду вереснула Артаніс, і обидва приятелі різко обернулися на голос. Дівчинка простягнула руки до зоряного неба. Заходячи від моря, над островом поволі знижувався велетенський птах.

— Торондор! — закричала Артаніс, — Торондор!

Коли улюбленець Манве Сулімо торкнувся землі, малі Ельдар кинулися під захист його крил. Орел поволі обдивився золотавими очима пошарпане воїнство, пораненого Алмареа, якого Макалауре під час загальної втечі тягнув на собі, поглянув вперед, де струмочками диму розпливався чорний вихор, і мовив по оsanwe:

— Якби ж то я перший раз витрачав час і сили, відшукуючи малолітніх Нолдор, яким закортіло погратися у війну…

— А ми що, не перші? — спитав Майтімо трохи розчаровано.

— Не сподівайся, сину Феанаро, — ущипливо озвався Торондор, — далеко не перші. Радійте, що я помітив вас вчасно — та істота і досі небезпечна. Зараз я викличу своїх родичів і доправлю вас додому. А далі про вас нехай дбають батьки…

— А мій cirya ? — спитала Артаніс, — а як же «Naltariel»?

— Князь Ольве пришле за ним корабель, і Телері доправлять кораблика до Альквалонде, — доброзичливо пояснив Торондор, який швидше вдавав із себе сердитого.

— А ця… істота не пошкодить морякам? — захвилювався Фінарато.

— Я буду з ними, — коротко відповів орел.

Фіндекано відчув полегшення навпіл з соромом. З нього було досить пригод. Він хотів додому, туди, де сяяло світло Двох Дерев. Хотів побачити рідних. І тому з радістю почув клекіт родичів Торондора, які мали віднести їх до Тіріону.