Мирослава Горностаева: Страшний мобільний телефон

— Коли роздавав Бог талан усім народам, дав він німцям — дисципліну і порядок, французам — елегантність та красу, росіянам — владність, євреям — здібності до торгівлі…

Спляча пані довго перебирала всі народи Європи, аж я навіть трохи задрімала…

— …і ось, коли всі пішли, — продовжувала жінка, — побачив Бог у куточку дитинку — Україну, що скромна була, тиха й покірлива, і про талан просити не насмілилась… «Що ж мені робити, — зітхнув Господь, — увесь талан розібрали вже інші народи… Нагороджу я тебе вмінням співати…»

— Палєзная сказка, — задоволено мовив хазяїн шабашу, — і нєчєго зєвать, гаспада… Табачніка і прочіх дома слушать будєтє… Ну, а тєпєрь — пускай пайот!

Але жінка раптом розплющила очі, зойкнула і впала у траву. Тіло її на очах стало прозорим, а потім зникло зовсім.

— Роззяви! — рявкнув хазяїн — нє удєржалі! А ну, падать сюда свєжатінку! Кто абєщал даставіть? Z?

І тут мене схопили двоє здоровенних охоронців і поволокли до столу.

— Пєть умєєш? — спросив хазяїн.

Я лише ротом зіпала… Жодної пісні я не знала повністю, окрім, хіба що «Несе Галя воду», але зараз нездатна була видушити й звуку.

Хазяїн незадоволено хмикнув і коротко кинув:

— К столу!

Звідкись взялася величезна таріль, і за хвилину я вже лежала на тій тарелі, а довкола столу розсідались гості. Наді мною став мій шеф і коханець, від якого добре тягнуло коньяком… Що, він теж тут? Але ж люди добрі, мене ж зараз просто…

— Зжеруть…, - пробубонів шеф, — а ти, дурепа, думала — тебе запросили на бал? Такі, як ти — для нас харч! І тільки…

Він підняв обома руками ніж з хвилястим лезом. Я спостерігала все це, нездатна поворухнутись. Ніж опустився і потрапив… просто в мобілку. З телефона раптом вилетіла яскрава блакитна блискавка. Шефа відкинуло назад, він загорлав і схопився за живіт. Обличчя гостей за столом корчилися, вигиналися, перетворювалися на собачі морди… Хазяїн шабашу, підібравши поли, рвонув до тернового куща, як мафіозі в американському бойовику — до останнього вертольота. На цьому в очах мені потемніло, і я відключилася.

Отямилась я в лікарні… Швидку викликала сусідка по блоку, почувши в моїй кімнаті крик і гуркіт. Я лежала на підлозі, серед скалок посуду і решток мобілки. Лікарі вирішили, що це — мікроінсульт. Я й сама рада була б в це повірити.

Добросерда Людка єдина з колег забігала до мене. Вона ж викликала мою маму. Та плакала і умовляла мене повернутися додому.

- І роботу тобі найдемо, і чоловіка… Живуть же люди… На біса тобі оце Z! Скоро сорок — а ти все в гуртожитку… Квартиру не купити — ціни он які… Заміж — за кого? Всі порядні мужики твого віку давно жонаті… А вдома у мене є один на приміті… На батьковому заводі робить… Вдівець… І без дітей… Поїхали додому, доцю…

Я кивала, обіцяла подумати, хоча знала, що не повернуся. Це була б повна поразка. Крах…

З лікарні я виписалась після Нового Року. Прибралася у своїй кімнатці. Під килимом знайшла темно-вишневу пластмасову скалочку і вимела її геть. З огидою, наче таргана.

Наступного дня вийшла на роботу. У перерві спитала в Людки:

— Слухай, а що за мантру ти мені тоді написала в телефоні?

— А, — згадала Людка, — бойову Перунову мантру… «Слава Перуну, Богу прі і боріння». Всю лиху силу випалює напріч…Тільки бачиш — не помогло… Ти все одно захворіла. Той екстрасенс як у воду дивився.

— Ага, — сказала я, — а чого я не бачила сьогодні шефа? Жодного разу не зайшов…

Людка вагалася між бажанням розповісти і страхом мене розхвилювати.

— А він помер ще місяць тому, — сказала врешті, - тієї ж ночі, коли тебе «швидка» забрала… Прорвало виразку шлунку… не врятували… Ой, ти біла зовсім! І хто мене за язика тягнув!

— Нічого, — сказала я, — нічого…

Я поволі йшла проспектом Ілліча. Зазирнула в знайому підворітню біля Ливарників, мимоволі шепочучи Перунову мантру. Замість крамнички з телефонами там нині був магазин «Усе по 55». Я зітхнула з полегшенням.

А навесні, коли всі осінні жахи почали забуватись, я раптом побачила на площі Дем’яна Бєдного замість вивіски крамнички парфумів такий напис: «КПСС. Мобільні телефони. Скупка. Продаж.»

З-за мутного скла до мене шкірилися лахмата дівуля та її напарник.

Наближалося перше травня. Я звільнилася з роботи, зібрала речі, і поїхала додому, в свій райцентр.

К і н е ц ь