Мирослава Горностаева - Страшний мобільний телефон

30-го жовтня я вийшла у перерву подихати свіжим повітрям, а коли повернулась, то віднайшла на столі баночку з французьким кремом «L’Oreal» для нормальної шкіри. Людки на той час у кабінеті не було, рівно як і Неоніли Григорівни, а Настя могла лише сказати, що це рекламний зразок, який залишив для мене «какой-то обкурєний хакєр». Коли я спитала, чому комівояжер здався їй схожим на хакера, Настя хмикнула і відповіла, що якось зустрічалася з дурнем, звихнутим на комп’ютерах, і з того часу їхню братію нюхом чує. Я хотіла тут-таки викинути крем, але чомусь полізла за мобілкою і півгодини гралася нею, а коли прийшла додому, то баночка мирно спочивала на дні моєї сумочки.

Я поблідла, схудла і жахалася кожного шереху. Спала лише при світлі. На роботі робила помилку за помилкою. Людка заявила, що мене зурочено.

— Я знаю одного екстрасенса, — сказала вона таємниче, — він язичник і лікує замовляннями…

— Може тобі краще сходити до церкви? — порадила Неоніла Григорівна.

До церкви я сходила і чесно відстояла всю відправу. Ніякого полегшення мені це не принесло. До екстрасенса йти було страшнувато, але Людка запропонувала віднести йому мою фотографію. Наступного дня вона викликала мене до коридору і зашепотіла:

— Той чоловік сказав, що ти попала добряче… Тобі треба зараз же до нього йти, бо надходить Велика Ніч, а тоді тобі вже нічого не допоможе!

- І скільки він бере…за допомогу? — хмикнула я, — стільки ж скільки баба Марфа з газетної реклами, чи трохи більше?

— Гаразд, — посмутніла Людка, — він так і сказав, що ти не повіриш… На Заході Хеллоуін святкують в ніч 30-го жовтня, але справжня Ніч Самайн, Ніч Великої Тьми — з 6-го на 7-ме листопада. Тобто — сьогодні… Тобі треба бойову мантру читати не перестаючи… Або… Слухай, дай-но свою мобілку!

Я не без побоювань вручила їй LG. Людка залізла в «установки», знайшла розділ «привітання» і швидко настукала щось на клавіатурі.

— Для чогось же існує автоматика, — сказала вже бадьоріше, — ти її завжди з собою носиш, от вона і буде повторюватись, мантра, доки не виповниться належна кількість.

Ввечері я знову спіймала себе на тому, що граюся мобільником. Потім встала, дістала з шафи ділового костюма в якому кілька разів відвідувала оперативні наради замість Неоніли Григорівни, одяглася і дістала з сумочки баночку з кремом.

«Маргарита робила це голою», — майнув туманний спогад з колись прочитаного класика.

Але роздягатися не довелося. Лице приємно защипало, шкіра стала гладенькою, а зморшки розгладились. Такою я почала собі подобатись. Повісила на шию мобілку, що заспокійливо підморгувала червоним оком, і зовсім не злякалася, коли мені в ноги нахабно ткнувся мій таки пиловсмоктувач «Самсунг», схожий на великого жовто — чорного джмеля.

Вітер засвистів мені у вухах. Вогні міста злилися у сяючі смуги. «Самсунг» прибавив швидкості. Ну, звісно ж! Прилетіти на шабаш на мітлі в наші часи напевне все одно, що приїхати в елітарний клуб на «Запорожці».

Я неслась у східному напрямку. Зрідка внизу блимали вогники, або блискала на хвилю якась водяна смужка. Потім піді мною промайнули якісь споруди, схожі на єгипетські піраміди в мініатюрі. Терикони… То це — Донбас? Так швидко? Внизу блиснули сріблясті цистерни нафтосховищ, потім — вогні якогось міста. Смужка ріки внизу перетворилася на смугу. Річка-невеличка, куди їй до нашої Ріки… Я летіла понад берегом, аж поки «Самсунг» не знизився над місцем, де в річку впадала ще одна, менша річечка. Над річечкою височіла круча, на якій ми благополучно й приземлились.

Я озирнулась. Просто переді мною, за лісочком, відблискував вогнями якийсь промисловий монстр, що націлився в небо численними трубами. Місто, над яким я знижалась, лишилося збоку. Я лишила свого «джмеля» і рушила на невиразний гомін людських голосів.

На цьому лисуватому горбі зібралося ціле світське товариство. Чоловіки в дорогих костюмах, жінки у вечірніх сукнях… Я захвилювалася за своє вбрання, але тут-таки наштовхнулась на гарненьку мулатку в строгому діловому костюмі сріблястого кольору і трохи заспокоїлась.

Лице мулатки видалося мені дивно знайомим. Я придивилася й охнула. Ну, аякже… Леді Ліза… Держсекретар… Сполучені Штати… Тут, на цій горі! Неймовірно!

А довкола виднілося все більше і більше облич, знайомих мені з телевізору та кольорових журналів… Ось хазяйським кроком прогулюється прем’єр-міністр під руку з дружиною, що прославилася два роки тому любов’ю до заморських апельсинів… Ось кучерявий кум теперішнього президента… А ось колишній президент, згорблений наче гоблін, теж з дружиною… Ось тонкогубий, лисуватий король Закарпаття, а поруч з ним — красуня телеведуча. Ось мер Києва під руку з чорношкірим євангелістом… А ось і наші з Z — губернатор, міський голова та бізнесмен, що був суперником мера на виборах… Здуріти можна! Який бомонд! Навіть священики є — оцього бачила по телевізору, і цього…А оцей знову із Z… Директор одного з наших заводів, загорнутий замість плаща в Андреєвський прапор… А ось, у кепці… Гості з Росії! Невже й президент їхній тут? Ні, напевне лише прислав представника, як американці…