Мирослава Горностаева: Страшний мобільний телефон

Отямилася я на Вознесенському мосту. В піжамі, боса і зі сплячою дитиною на руках. Телефончик висів у мене на шиї і поблимував червоним індикатором, наче оком. Я бігла по мосту в бік Острова, а у вухах лунало оте емен — хетан.

«Сплю, — майнуло в голові, - сплю, а це мені сниться…»

В лице мені дув холодний грозовий вітер. Над Островом палахкотіли блискавиці жовтневої грози, напевне — останньої в цьому році. Я скотилася з траси по крутосхилу і побігла берегом. Дитина продовжувала спати.

Ноги нічого не відчували, наче я ступала по пуховиках. Довкола зімкнулася посадка. Акації аж стогнали від скаженого вітру. Телефончик бурмотів заспокійливо ті самі два слова і я йшла крізь вітер, наче ніж крізь масло.

Блискавки роздирали небо просто у мене над головою. Від гуркоту громовиці закладало вуха. Поруч зі мною стара акація раптом спалахнула блакитним вогнем і розщепилася надвоє. Щепи бризнули в різні боки як автоматні черги, і одна з них вп’ялася мені у щоку. Та я уже проскочила посадку, збігла вниз і ледве вивернулася від другої блискавки, котра хльоснула по трьом височенним тополям.

Телефончик продовжував бурмотіти, і я не побігла берегом прямо, а звернула трохи вбік, піднялася на розкислу від дощу грунтівку, і через кільканадцять метрів скотилась по траві в зарослу кущами балку, котра була від мене по праву руку. Ще через кілька хвилин я вже була неподалік Ріки, над головою нависала скеля, а просто переді мною виникли двоє — дівиця-«енкаведистка» та комп’ютерний гравець з тієї ж крамнички.

Обидві їхні постаті гойдалися в сріблястих патьоках зливи і крізь них просвічували кущі й дерева. Я ще раз нагадала собі, що сплю і провела рукою по сухій піжамі.

Дівиця вихопила у мене дитину і задоволено ошкірилась. Комп’ютерщик вміло розкладав вогнище під захистом скелі, куди не діставав дощ. Мале — здоровенький щокатий хлопчик в блакитній фланелевій кофточці і памперсі — раптом прокинулось і заверещало. Закричала і я — аби видертися з обіймів кошмару. Я згадала, де бачила цю дитину — у візочку, який котила по проспекту Ілліча щаслива Таня, а поруч гордо крокував її багатій-чоловік. Сон ставав занадто схожим на фільм жахів.

Коли продерла очі — голова боліла, наче з похмілля. Все тіло гуділо, ніби я й справді пройшлася пішки від свого гуртожитку на Литейників до Острову. На додаток — на щоці красувалася здоровезна подряпина. Якраз там, де в мене влучила щепка.

На роботу, однак, я прийшла в пристойному вигляді. Навіть подряпину вдалося замаскувати тональним кремом. Новий мобільничок сподобався всім. А стара відьма Неоніла Григорівна аж позеленіла — у неї-то був древній Siemens, яким нині гидують навіть шестикласниці. А поміняти на новий — жаба давить. Це при її-то статках!

У перерві я підійшла до Людки. Колега якраз заварила собі бронебійної кави, дістала з сумочки печиво, що коштувало напевне гривень двадцять за кіло і книжку Пауло Коельо «Щоденник мага». Людка, хоч і виховувала сама двох обалдуїв, ніколи не відмовляла собі в дорогих солодощах і в розумних книжках. Це при її-то злиднях! Воістину — куди коні з копитами, туди і раки з клешнями, як говорила моя бабуся. Але зараз Людчині езотеричні знання могли стати мені у пригоді.

— Людочко, — сказала я солодко, — ти не знаєш, що таке емен — хетан?

— Ну, — озвалася Людка, прожувавши, — це замовляння, яке відьми промовляють перед тим, як летіти на шабаш.

— А що воно означає? — не відставала я.

— Здається — «і тут і там», — закотила Людка очі, згадуючи, — по-давньоєврейському. Але це не має значення. Мантра — це перш за все звукові вібрації. Як ото у Пелевіна, в книжці про рекламщика — аби було складно і ритмічно… І подіяло. А перекладалося — «дайте мені солоний огірок».

Я знизала плечима. В цю хвилину до нашого кабінету влетіла Настя.

— Дєвачкі, какой ужас! — заторохтіла вона, — У Танькі, каторая до міня здєсь работала, рєбьонок умєр! Прєдставляєтє! Только что она званіла Нєонілє! Кашмар!

Отямилася я на підлозі, а Людка з Настєю бризкали мені в лице водою. Неоніла Григорівна, котра підійшла пізніше, підтвердила сумну звістку і відіслала мене додому.

— Всьо такі і в нєй єсть что-то чєлавєчєскоє, - почула я вже за дверима голос шефині, - вєдь оні с Татьяной дружілі…

Весь жовтень я ходила сама не своя. В телефончику було порожньо — напевне я все-таки зітерла і пам’ятки і диктофонні записи. Але я почала боятися своєї іграшки. Днями не виймала з сумочки, не перезаряджала, але він все одно бадьоро блимав індикатором. Дзвінки він приймав і відправляв, аж поки я не згадала, що в ньому немає SIM — карти… Переборовши спокусу викинути мобілочку з вікна, я дала її подивитись своєму приятелю-стоматологу. На моє здивування, там опинилася картка з мого колишнього телефону, хоча я могла присягнути, що її туди не вставляла. Я трохи заспокоїлась — зрештою могла й забути…