Мирослава Горностаева - Ти тільки простягни руку…

«Смок Орест Владиславович» — прочитав я і раптом заціпенів… З сусіднього надгробка, простої плити з білого мармуру, на мене дивилась Вероніка…

Я протер очі. Але фото нікуди не зникло, як і лаконічний напис. «Смок Вероніка Орестовна». Дата смерті — півроку тому… Через рік після розлучення з Коляном.

— Льошо!

До мене дріботіла тьотя Поля.

— А, — сказала, — ти побачив. А я хотіла якраз показати. Ось вони, Смоки… Віка батькові шикарний пам’ятник поставила. Вона, бідна, захворіла малокровієм. Од того і вмерла. За границю їздила, певно, лікуватись. Та все одно не помогло. Рядом з батьком і похоронили.

До машини я трохи не біг. Кинувши погляд на спідометр, зрозумів, що вночі я таки кудись їздив. Висадив тьотю Полю біля хати і рвонув прямо, а тоді вниз. Проїхавши через Томіна я зупинився біля колишньої книжкової крамниці, напівзруйнованої, з забитими залізними іржавими листами вітринами. Будівля вщерть заросла амброзією. Якщо хтось і міг тут випивати, то лише бомжі.

Я вже хотів знову сісти до своєї «Тойоти», коли раптом мою увагу привернуло щось біле. Я придивився і обімлів. На здоровенній бур’янині лежав білий дівочий топік геть заляпаний рудими плямами.

Додому я вже не поїхав. Зателефонував тьоті Полі, що терміново їду до Києва, попрохав прибрати в хаті та закрити її. І рвонув так, наче за мною і справді гналися вампіри.

«Пояснення може бути тільки одне, — шепотів дорогою здоровий глузд, — виїхав увечері прогулятись і побачив зграю наркоманів… Може спостерігав і вбивство… Провал у пам’яті — найнадійніші ліки від стресу… До чого тут Вероніка? Бачив когось схожого… Якусь іншу жінку. Решта — галюцинація. Сон.»

«А кров на шиї? — прошепотіла підсвідомість, — на твоїй шиї…»

«Поріз, — відповів здоровий глузд, — ні, я знаю, що дорогим касетником порізатися проблематично. Але у принципі — можливо.»

Підсвідомість, однак, методично пригадувала всі відомості про вампірів. В одному з моїх романів падре Ігнасіо таки довелося зустрітися з цими істотами. Тож я знав, що від одного укусу вампіром не стають. Для того, щоб дійсно мати безсмертя, про яке шепотіла Вероніка, потрібно, аби вищий вампір сам запропонував напитись його крові. Саме так, а не навпаки. Решта ж упирів, якими стають ті, хто помер від втрати крові під час вампірського харчування, нічим не відрізняються від зомбі. До того ж вампірами стають не всі жертви, а лише ті, в яких зоставили так би мовити «останню порцію» червоної вологи. Тож мені нічого не загрожувало. Поки що.

— Головне — не запросити її додому, — пробурмотів я і раптом схаменувся. Якби хтось почув мої думки — моїм домом могла б надовго стати психіатрична лікарня.

Потім мені до голови прийшла ще одна думка. Я вийняв мобільний і зателефонував Коляну.

З зони покриття «Київ-стару» я ще не виїхав, тож Колян озвався одразу ж.

— Ти гдє, братан? — спитав він бадьоро, — все ще в Z?

— Тільки що звідти виїхав, — сказав я, пильно стежачи за голосом, — відвідини цвинтаря — заняття не з веселих.

— Ага, — озвався Колян співчутливо, — слава Богу, мої старікі єщьо нє там, а тут.

— Бачив могилу твого тестя… Вона недалеко від моїх. Оригінальний пам’ятник.

— Та да, Віка вбахала в нєго кучу бабок, — пирхнув Колян, — лучшє би чащє навєдивалась к старіку, пока жіл.

— А Віка зараз де? — спитав я обережно.

— Виєхала за граніцу, — бадьоро пробасила мобілка, — на ПМЖ. Нашла сєбє какіх — то родствєнніков. В Руминії, куйош? Всє в Америку єдут, в крайнєм случає — в Гєрманію… А она — в Руминію… Всьо нє так, как у людей

Я поклав мобільника і замислився. Отже, Колян не знав про смерть колишньої дружини… До Румунії… «Раз на сто років… Дарує безсмертя…» Ні, краще не думати і не згадувати.

У дзеркалі заднього виду вже з півгодини маячив сірозелений джип. Потужна машина міцно сіла на хвіст моїй «Тойоті». Ще через півгодини я впевнився, що за мною стежать.

Всі спроби відірватись не принесли успіху. Джип супроводжував мене до самої столиці. До мого будинку ми під’їхали разом глибокої ночі. Я зупинився, вимкнув двигун, але продовжував сидіти. Поруч хряпнули дверцята джипу.

— Олесю, — почув я знайомий голос, — не треба від мене тікати…

Падре Ігнасіо вірував в силу хреста і молитви. Але я, на відміну від свого героя, був атеїстом.

Вероніка була в тій самій сукні. Коли я її побачив, то згадав надгробок на Степовому і мені стало моторошно.

— Та могила порожня, — всміхнулась жінка, — а мене звати Вероніка Думітраш, громадянка Румунії. Погодься, що Вероніка Дракула звучить занадто одіозно… Хоча мій пращур був зовсім не таким нелюдом, як про нього оповідають.