Мирослава Горностаева: Ти тільки простягни руку…

Мені здалося, що світильник-свічка спалахнув справжнім полум’ям. Губи Вероніки були солоні від томатного соку. Коли вона сіла мені на коліна — я проґавив. Але з відповіддю не розгубився.

За сусіднім столиком вже не кричали — вили… Достоту як у моєму сні.

— Ти тільки простягни руку, — прошепотіла Вероніка, — і матимеш все… Безсмертя, Олесю…

— Я хочу тільки тебе! — вирвалося у мене, — я кохаю тебе, Віко!

***

«Я кохаю тебе, Віко…» — пробурмотів я в подушку. Тоді раптово підскочив. Стара батьківська канапа зарипіла всіма пружинами. Крізь щілину між шторами світило веселе травневе сонечко.

Дивовижний сон ще стояв у мене перед очима, коли я голився й одягався. Може тому й не помітив, коли порізався. Довелося терміново змінити сорочку і заліпити пластиром ранку під щелепою. Коли вийшов на двір — з літньої кухоньки визирнула тьотя Поля і погукала мене снідати.

— Тьотю Полю, — почав я, чомусь без усякого апетиту колупаючись у мисці з варениками, — ви часом не пам’ятаєте нашу з Миколою однокласницю… Вероніку, ну Віку… Пєтєлькіну…Ні, це Колька Пєтєлькін, а вона була…

— Смок, — озвалася сусідка, — дак чого ж… Я і батька її пам’ятаю… Всі чогось його Гришею звали, а по пашпорту він був цей… Орист…

— Орест?

— Еге ж… Орест Смок… Так і на пам’ятничку написали… Він недавно помер…На Степовому й поховали. А жінка його давно покинула…Ще до перестройки. І його, і дитину та й кудись подалася. Він чуднуватий був, Гриша. А кинула його жінка через те, що він в дурдом потрапив. Ненадовго, але якраз після того вона й подалася геть.

— Я цього не знав, — мовив я ошелешено, перебираючи в голові дитячі спогади. Те, що у Віки не було матері — пригадалося. Але, щодо батька…

— Якось гуляли ми, — продовжувала тьотя Поля, — мого чоловіка день народження. А мій з Гришею в одному цеху робив і наче дружили трохи… Ось він і запросив Гришу, мужик-то мій. Випили, і став Гриша хвалитися, що він панського роду. Що десь у Карпатах його предок-князь жив, і ворог лютий на його країну війною йшов. І ніби, Гришин прапрадід, чи хто він там був, продав дияволу душу, аби ворогів тих подолати. І той нечистий поміг йому, але харчуватись той чоловік мав однині тільки людською кров’ю і жити при місяці, а не при сонці. Та ворогів тих все одно було забагато, і пішов той князь у гори, ліг у труну, а з рідної землі собі постіль зробив. Та й досі спить, а раз на сто літ прокидається, аби напитись крові. І хто з його нащадків знайде той схрон, тому він дарує безсмертя… Ото наплів Гриша отаке, а серед наших гостей було «вухо». Хто — не знаю й досі. Та як почали його у «органи» тягати, Гришу-то. На казки їм було начхати, а от родичі Гришині за кордоном дуже зацікавили. А Гриша і «органам» почав отакі байки плести. За що і оформили мужика в дурдом. Життя поламали, сім’ю розбили… Він самашедшим не був, Гриша… Може і справді якісь пани у його в роду були, вони ж западенці — і він, і жінка. А чого ти раптом згадав за Смоків, Льошо?

Я відбувся якоюсь загальною фразою. Історійка мене зацікавила. Орест Смок, батько жінки, котра являлася мені в дивацьких снах, виявляється, вважав себе нащадком трохи не графа Дракули… Ну, певне… Смок… На діалекті — змій, або дракон… Не дивно, що донечка тримає таку кнайпу, як ота «Яма». Стривайте, люди добрі! Але ж все це мені наснилося… І охоронець з іклами і в смокінгу, і кав’ярня, стилізована під вампірське кишло, і дівчина в закривавленому топику… І сама Вероніка в бордовій сукні під горло… «Безсмертя… ти тільки простягни руку…»

— Ти сьогодні їдеш, Льошо, — спитала тьотя Поля, — до батьків не сходиш проститись? Я оце зібралась до свого чоловіка… Кажуть, що по-церковному правильно не в неділю на могилки йти, а в поминальний понеділочок.

Я згадав, як утік вчора із цвинтаря, і мені стало соромно.

— Піду, — сказав, — звичайно.

Могила чоловіка тьоті Полі була в іншому ряду, і до батьківських гробків я дійшов уже сам. В понеділок на цвинтарі не було нікого. Я постояв біля пам’ятника, поправив вінок і кошик з квітами, які приніс учора. Намагався думати про своїх старих, але їхні образи ніяк не асоціювались у мене з цим місцем. Я зітхнув і потиху пішов між могилками у напрямку застиглої постаті тьоті Полі.

Погляд мій зупинився на багатому надгробку з чорного мармуру. Надгробок привернув мою увагу тим, що в ньому було щось незвичне для місцевого цвинтаря. Замість традиційних пірамідки чи хреста на мармуровому ложі згорнувся сплячий дракон.