Мирослава Горностаева - Ти тільки простягни руку…

Ввечері я вивів машину з двору і рушив у бік центру селища. Якраз на перехресті з Шушенською світло рефлекторів вихопило з сутінок жіночу постать. У вечірній сукні темно-червоного кольору…

Я загальмував швидше від несподіванки, ніж від радості. Але це таки була Вероніка. Я не бачив її дуже давно, але ще застав той період, коли на столі в Коляновому офісі стояло її фото. Співпадіння було просто містичним… Та й обставини зустрічі… Жінка у вечірній сукні, що стоїть біля кіосків з пивом, довкола яких тусується різна потолоч… Чомусь мені стало моторошно, але дверцята я відчинив.

— Доброго вечора, — всміхнулась Вероніка, — пізнав мене, Олесю?

Лише одна вона у всьому світі звала мене Олесем. В дитинстві друзі здебільшого кликали Льохою, батьки — Альошею, а нині я звався Алєксєєм Леонідовичем N. майже для всіх, окрім хіба що Коляна.

— Я знала, що ти приїхав, — продовжувала жінка, — і оце їхала до тебе… Зупинилася, аби взяти щось до кави… Це, звісно, не столиця…

Вона ледь гидливо повела рукою у бік кіосків.

— Взагалі-то я теж… їхав до тебе, — пробурмотів я ніяково, — часом не знаєш, де тут можна посидіти… в безпеці?

— Тут неподалік є нічний клуб, — озвалася Вероніка, — якщо бажаєш… Я відішлю водія з машиною, а сама сяду до тебе. Холодно…

За хвилину ми вже кривуляли по темним вуличкам Верхньоострівного. Вероніка зателефонувала з мобільного якомусь Андрію, аби він їхав до «Ями» і там чекав на неї.

— «Яма» — це і є нічний клуб? — спитав я, — це часом не щось в стилі класика російської літератури?

— Не бійся, — засміялася Вероніка, — я не поведу тебе в бордель. Це цілком пристойний заклад. Трохи неформальний, згодна, але я люблю все незвичне. У мене є охоронець, і там безпечно.

Ми виїхали на вулицю Томіна, переїхали її і зупинилися біля якоїсь будівлі. Я врешті згадав, що тут було раніше — книжкова крамниця. Схил за нею обривався в балку з болотистим дном. «Яма»… Я почав шкодувати про поспішне рішення, але Вероніка вже виходила з машини.

Вікна будівлі були затемнені і звідти долинала музика. До нас швидко підійшов здоровань, звісна річ, голений, але у справжньому смокінгу. З рота у нього стирчали вампірські ікла, з тих, що продаються у відділах дешевих страшилок.

— Це я, Андрію, — тихо мовила Вероніка, — а це — зі мною. І сховай ікла…

Охоронець провів рукою по губах і за хвилину всміхнувся по-людськи.

— Гуморист, — буркнула Вероніка, — ходімо, Олесю…

Зала виявилась несподівано великою. Обставлена вона була в стилі «horror» — така собі трансильванська пивничка з голлівудського фільму. Стіни завішені червоним, на столах з червоними ж скатерками — світильники у формі свічок. Замість стільців — важкі дубові табурети. Посередині зали вихилялася у танку стриптизерка, розмальована під «вамп».

Публіка й справді мала досить неформальний вигляд. Просто переді мною за сусіднім столиком сиділа молода дівчина, весь білий топик якої був у плямах від червоного вина, а може й крові. Вона похитувалась у такт музиці, яка лунала невідомо звідки. Я пізнав саундтрек до фільму «Від заходу до світанку». Стильно, однак… Цікаво, що привабило Вероніку у цій забігайлівці…

Офіціантка з таким білим лицем, що воно могло бути тільки загримованим, принесла нам з Веронікою по «Кривавій Мері». Чим далі, тим краще. Багряні завіси на стінах коливалися від протягу. «Від заходу до світанку» замінила музика до «Дракули» Френка Копполи.

— Славетний Влад Цепеш, — сказав я, — не люблю цей стиль… Занадто заяложено.

— Ти пишеш про інквізиторів, — всміхнулася жінка, — і не віриш у вампірів?

— В Іспанії вони не дуже розповсюджені, - пожартував я, — може саме завдяки інквізиції. А чим тут закушують «Криваву Мері»? Сподіваюсь, не письменниками, котрі блукають по Верхньоострівному в компанії сеньори, схожої на портрет роботи Гойї?

До дівчини навпроти підсіло двоє якихось жевжиків. Розмова у них пішла явно на підвищених тонах. Дівчина розхитувалася з боку в бік все сильніше і сильніше. На її обличчі було написане повне нерозуміння ситуації.

— Наркомани, — озвався я до Вероніки, котра зовсім не звертала уваги на крики за спиною, — може ходімо звідси? «Інтурист», сподіваюся, ще не переробили на супермаркет як ресторан «Суомі»? Поїхали десь в пристойне місце… Це… Ця забігайлівка негідна тебе.

— Можливо, — мовила жінка, всміхаючись, — але я — господиня цього закладу… І хочу провести час саме тут… Не звертай ні на кого уваги. Дивись тільки на мене, Олесю…