Мирослава Горностаева: Тут вони танцюють...

— Ти ж знаєш, що сам я не впораюсь. Треба, щоб хтось тримав портал. Повторював весь час славень, як Бранибор. Ти ж чув, що говорила жриця?

— Чув… Вона мертва… Ти говорив з небіжчицею, і хочеш повернутися туди…

— Я мушу… Я був її сином… може заснув на посту… А вони щоночі танцюють… і гинуть щоночі… І знають про свою долю… Принаймні ця жінка знає… Меглоре, я мушу бути там! А ти… Як ти можеш вагатися! Таке раз в житті трапляється, та й то не кожному! Врешті, ти муситимеш лише молитву читати і не збитись.

Власне кажучи, я не думав, що на Меглора так вплине наша пригода. Боягузом він не був, але ніч на Святилищі щось попсувала в його здоровому глузді.

Врешті, ми дійшли до згоди і призначили похід на 21 червня. Вийти мали о десятій ранку, аби розташуватись на тому колі не поспішаючи. Меглор трохи отямився, і я сподівався, що за три дні його попустить. Текст мантри — славня, який мені проказала жриця, я записав на папірець і дав йому, дивуючись, як мені вдалося таке запам’ятати.

21-го о десятій я вже дзвонив біля Меглорових дверей. Відчинила його мама. Я її недолюблював, бо вона якось сказала, що з безбатченків не виростає нічого путнього. В присутності моєї мами. І ще щось за успадкування алкогольних генів… Дурна курка… Мама тоді задерла підборіддя, зовсім як Еовін — войовниця, і відрізала, що її син успадкував стільки здібностей до навчання, що їх вистачає і на синочка любої сусідки. Що правда то правда — Меглора тягнув я. І по школі і по життю. Без мене його б затуркали, потихоню.

— Ти до Вадика, — спитала його матуся, — а його нема…

— Як нема? — остовпів я, — ми ж домовлялися… на Острів.

— Бабуся захворіла, — солодко пояснила сусідка, — довелося відкласти ваші гульки. Вадик поїхав до В-ська, електричкою. За кілька днів вернеться.

Я вже не слухав… Двері Вадьчиної кімнати були якраз проти вхідних. І за ними явно хтось стояв, принаймні під дверима я чітко бачив тінь.

— Дякую, — сказав я, — вибачте…

Загальмував аж біля дитячого містечка, де й плюхнувся на лаву, ковтаючи сльози. Зрештою, мені було лише п’ятнадцять і мене вперше зрадив друг… До того ж я розгубився. Прийшло на думку звернутись до Велерада, але я не знав, де його знайти. Язичники цієї ночі мали справляти свій обряд, та про точне місце збору я Велерада ніколи не питав. Шукати їх по всьому Острову? Прогальмувати час і йти у плавні поночі? Я і вдень-то ледве знайшов те місце, а вночі так і взагалі заблукаю…»Цей шлях прокладено мертвими…» Лихо, що ж робити…

— Прівєт, чудак…

Цього мені тільки не вистачало… Урук-хаї в місті… Я розвернувся до бою, але Сашко був сам, без своєї «бригади». І наче не в агресивному настрої.

— Сли’, - озвався він, — а у таво нацика шо, настаящая «пушка»?

— Найсправжнісінька, — відповів я мстиво, — він з УНА-УНСО, у них у кожного по пістолету… і інша зброя є. А найбільш вони не люблять тих, хто на Святилищах гадить. Якщо москалям вони тільки голови відривають, то осквернителям пам’яток культури — усе, що висить…

Сашко, очевидячки, задовольнився відповіддю. Тікати від одного «нацика», хоч і озброєного, йому було «стрьомно», а від цілої УНА-УНСО — так і «не в западло».

— Сли’, - знову почав він, — ти куда сабрался?

— До Мордору [22] Країна Зла в романі Толкієна. Шлях, про який говорить оповідач, дуже небезпечний. через Кіріт-Унгол, — огризнувся я.

— Да ти хоть раз можешь нармально пагаваріть, бєз етіх вашіх штучєк… Я с табой па чєлавєчєскі… Дружок — то твой кінул тібя… Я вєсь ваш базар слишал, вон там сідєл за доміком. Ви мєсто нашлі с прівідєніями, і тібє нужєн напарнік. А Вадька усрался, он всєгда за тваєй спіной прятался, а как на дєло — так і пєсєц.

— А тобі, шановний големе [23] Штучна людина , до цього яке діло? — спитав я ледве стримуючи злість. Це ж треба — проморгати орка в засідці.

— Блін, он снова брєд нєсёт… Сам ти голєм. Я чєво хачу сказать — пашлі вмєстє.

— З тобою? Я? — в мене аж дихання перехватило, — Ви збожеволіли, вороже мій. Краще я сам піду дорогою мертвих, ніж матиму за спиною гобліна.

На цьому етапі мала розпочатись бійка. Та Сашко сьогодні був якийсь на диво лагідний.

— Прідурок, — сказав, — ти нє жівёшь, ти брєдішь. Я тожє нє жіву… Валєрка і астальниє — тупиє ідіоти… Я — нє дурак, а мнє адна дарога — ПТУ і всю жізнь вкаливать на дядю. Ілі тюрьма… Так лучшє тюрьма, чєм наша галімая жізнь. Я нічєго нє баюсь. Пакойніков — тожє. Ну?

Союз ельфа і орка — про таке не писалося навіть в ідіотській пародії на мого кумира, книжці «Паслєдній кальценосєц» якогось Ємця, за яку письменнику варто було б дати по шиї.. Але у мене не було вибору.