Мирослава Горностаева - Тут вони танцюють...

Години зо три ми йшли берегом Старого Русла, аж поки не вийшли до інститутської бази відпочинку. Тут поскидали наплічники, одежу і полізли у воду. Купались, аж доки не посиніли, тоді одягнулися і рушили в плавні.

Там ми блукали до вечора. Велерад мав рацію — місця там дивні. Нас крутило і колом і як завгодно. Мапа допомагала мало — ми ніяк не могли знайти позначений на ній прохід.

Врешті я зупинився посеред болота на якійсь гаті і заволав на весь голос:

— Слава Богу, Перуну [12] Бог війни і громовиці огнекудру, що стріли на ворогів верже, і вірно стезею вперед веде! Бо є він воїнам суд і честь! І яко златорун — милостив і всеправеден єсть!

У Толкієна Валари, себто Боги, втручаються в життя ельфів та людей дуже рідко, а коли вже втручаються — мало не буває, згадайте хоча б загибель Нуменору. [13] Королівство з «Сільмарілліона», знищене Богами — Валарами за нечестя його мешканців. В те, що Перун мене почує, я не дуже вірив, хоча анітрохи не сумнівався в його існуванні. Та раптом, просто перед собою, за гаттю, я побачив просвіт між деревами, якого не було ще хвилину тому.

— Ти це бачиш? — спитав я друга.

Меглор кивнув і проковтнув слину. Він більше любив читати про дивовижі, аніж бачити їх на власні очі.

За просвітом ми побачили галявину, зарослу травою, що доходила нам трохи не до поясу. Довкола галявини росли дуби. Ми вибралися з плавнів якраз неподалік від старого дерева, також поміченого на мапі. Це був дивний дуб, у якого з одного кореня виходило сім стовбурів.

Галявина була просто казкова — правильне коло. Посередині з землі стирчав камінь, схожий на уламок скелі. Ми поклали речі біля дуба і наступні півгодини присвятили вивченню місцевості.

За дубами знову були плавні, тобто заросла кущами й травою волога місцина. Ми перелізли по впалій деревині через струмок і виринули на схожому, але меншому колі. Тут посередині була лише заросла травою яма чотирикутної форми, досить глибока.

— «Дикі» археологи, — стиха озвався Меглор, — це шурф… Певне скарби шукали.

Я знизав плечима. Шукачі древніх скарбів мали б перерити усю галявину. Хіба що хтось знав певне місце, або намагався знайти якусь певну річ.

Ми трохи понишпорили в ямі чисто на щастя. І щастя, якщо це можна назвати щастям, не відвернулося, принаймні від мене. Потім уже я «догнав», що ця штука очікувала на господаря. Як ото деяке колечко на гобіта Більбо. [14] Персонаж з «Володаря перснів», котрий знайшов чародійне Кільце Влади

Не пройшло і десяти хвилин, а я уже обережно зчищав ножем землю з якогось металевого диску розміром трохи більшого за ювілейну гривню. Меглор схвильовано дихав мені в потилицю.

На диску зображено було рівнораменний хрест, всі чотири кінці якого закінчувалися «грабельками» з п’яти рисочок. Між раменами знаходилося по свастиці, всього чотири штуки. З одного боку диску було прироблено вушко для ланцюжка.

— Німецьке? — спитав друг-ельф трохи заздрісно.

— Свастика не така, — відповів я, витираючи диск об власні штани, — не в той бік загнута… А там — хто його знає… Може це взагалі з хтозна яких часів.

Дійсно, малоймовірно було, аби таку річ носив який-то фріц. Вона була прадавня.

Я це втямив одразу. Мав бо нюх на подібні штуки. Це був оберег . Як відчув — не питайте… Ну, як той же Більбо відчув, що знайшов не просто собі перстеник.

Вечір ми зустріли на першому колі біля семиствольного дуба. Знайдений оберег бовтався у мене на шиї, на ремінці, разом із випаленою мною на шматочку шкіри ельфійською руною, що означала літеру М. Я весь час гладив його рукою, або намагався витерти до блиску. Меглор дивився на мене несхвально.

— Моя прєлєс-сть, — мовив він єхидно, наслідуючи Горлума [15] Істота, знівечена Кільцем Влади і перетворена ним на чудовисько . Я пустив це мимо вух — нехай заздрить.

Коли вже і намета було поставлено, і невеличке вогнище розпалено, і вечерю з’їдено, я звернув увагу на те, як тут тихо. Наш маленький табір розташувався за дубом, поза колом з трави, для зручності спостереження за отим «чимось», про яке говорив Велерад. Так от, перше, що я почув — тишу. Взагалі-то сюди і раніше не долітали ніякі сторонні звуки, наче зовсім поруч, за Рікою, і не було великого міста. Але зараз повітря наче застигло — хоч ножем його ріж.

Потім заговорили дерева. Враження було таке, наче велет час від часу проводить рукою по стовбурам, як по струнам арфи. При повній відсутності вітру. Дуби гули, як високовольтна лінія — мелодійно і трохи зловісно. Над травою заколивалися білі пасмуги туману, ледь помітні у півмороці. Я глипнув на годинника — було близько півночі. Туман продовжував підійматись, згущуючись у білі спіралі. Меглор вчепився мені в плече і чи-то застогнав, чи-то скрикнув.