Віталій Климчук - Рутенія. Повернення відьми

— Мамунам завжди холодно. Холод пожирає їх іззовні й зсередини. Тому вони так накинулися на вас. Але ми їх зігріємо, — відповів Віт. — Вогнище можна розпалити з того каміння, що у нас під ногами. Це ж вугілля! Подивіться.

І вони вирушили у туман. Мамунячий шум з кожним кроком ставав виразнішим.

— Віте, — спитала Рутенія, — а ти їх зовсім не… боїшся?

— Ні. Це вони побоюються чугайстрів. Вважають, що ми їх їмо!

— Як? — почула кінець розмови Дзеванна.

— Яка бридота! — скривилась Рутенія.

— І я кажу, що бридота! Ви ж їх бачили — сірі, в зморшках, противні до нестями, — скривився чугайстер. — Взагалі, силою з ними не можна. Вони хоч і бояться мене, а потім за спиною таких негараздів накоять… Мстиві!

Нарешті вони підійшли до туману. Очі мамунів світилися, і виднілися обриси їхніх тіл. Вони стояли, погойдуючись. Чекали.

Віт, не зупиняючись, рушив просто на мамунів. Тих немов вітром здуло, та недалеко. Один за одним друзі знову увійшли в туман, цілком довіряючи чугайстрові. Той обернувся:

— Ми зараз підемо до зали, де вони сплять. Там розведемо багаття і сядемо навкруги. Мамуни будуть збиратися у нас за спинами, та що б не сталося, не відходьте від вогнища і від мене. Як щось піде не так, я дам знак…

— А щось може піти не так? — вдавано здивувався злидень.

— Завжди щось може піти не так. Сподівайся на краще — готуйся до гіршого.

Рута йшла позаду, прислухалася до розмови й намагалася роздивитися мапу. На ній знову відбулися зміни: тепер з темної плями, у якій вони перебували, виходило два шляхи. Один вів до підземної річки, другий — занурювався у нижні яруси, в суцільну темряву.

Зала була кругла. Посеред зали — брила зі східцями. Віт дійшов до неї, оглянув — і покликав усіх за собою. Підвівшись, Рута озирнулася і побачила печеру, з якої вони прийшли, і ще два отвори однакового розміру і форми. Ще раз оглянувши мапу, Рутенія показала на них:

— Нам туди. І мабуть, праворуч.

— Мабуть? — здивувався злидень. — У тебе ж мапа! Чи ти читати по мапах не вмієш?

— Я бачу на мапі наш вхід у пляму, і виходи з неї, але чи ті це шляхи, які перед нами, не знаю!

— Доведеться ризикнути, — мовив Віт. — А тепер до справи. Розпалюймо вогнище!

Всі мамуни були на один штиб: однакові на зріст, навіть рухались однаково — повільно крокували, погойдуючись. Щойно поширилося тепло, мамуни потяглися до каменя.

— Навіщо ви прийшли? — хрипко і монотонно вимовив один з мамунів.

— Ми прийшли, щоб зігріти вас! — так само монотонно відповів Віт.

— Чого хочете взамін?

— Своє життя!

— Що ж, погріймося! — мовив мамун і подивився на Руту з Дзеванною.

Ще кілька мамунів приглядалися до чугайстра, а інші озирали злидня. Той втиснувся у камінь, ніби намагаючись злитися з ним в одне ціле, і раз у раз незадоволено зиркав.

— Треба було силою пробиватися, — бурчав він собі під ніс.

— Перед тим я б хотів вам заспівати! — виголосив Віт.

— Заспівати? — мамун озирнувся до своїх. — Ну що, хай спочатку заспіває, розважить нас? А тоді до справи?

Мамуни, як оси на мед, полинули до тепла. Дзеванна, ніби нічого не помічала, дивилась у вогнище. Рута знала, чого їй коштував такий вдаваний спокій. Самій хотілося порозкидати цю мерзоту і побігти світ за очі.

Віт заспівав.

Пісня навіювала спогади. Здогадки про спогади, які б могли бути. Якби не Ахруман! Рута розплющила очі.

Мамуни плакали. З невиразних і захованих у зморшках очей лилися справжні сльози.

Злидень ошелешено озирався.

Плакала й Дзеванна.

Віт подав знак, і всі по черзі спустилися вниз. Ставши біля сходів, Віт пояснював, що робити далі.

— Їм треба дати трішки часу. Хай оговтаються.

— Віте, що ти з ними зробив? Ти ж хотів зігріти їх, а вони он сидять і плачуть? І я разом з ними? — спитала Дзеванна.

— Веселість зігріла б їх, але не надовго. Сльози ж і співчуття пробуджують у живих істотах їхнє внутрішнє тепло.