Віталій Климчук - Рутенія. Повернення відьми

А він знай собі йшов уперед.

— Віте-е-е-е! Зачекай! — закричала йому вслід Дзеванна, коли той зник у тумані.

Відповіді не було. Лиш те саме виття, і цього разу ближче. Раптом Рута почула скреготіння, ніби залізом об каміння. І глухі кроки, повільні та мірні.

З туману просто в руки Рутенії вискочив злидень.

— Утікайте! А-а-а-а! — заволав він, і став вириватися, щоб бігти далі.

— Там же Віт!

— Він зрадник! Втікайте! — нарешті вирвався злидень і шалено помчав далі.

Відьма з русалкою перезирнулися, а потім рвонули назад, подалі від скреготу, подалі від виття!

Першою бігла Дзеванна, і тому вона першою потрапила в обійми Віта, котрий невідомо як опинився перед ними. Русалинка закричала, а Рута встигла вчасно зупинитися, щоб і собі не потрапити в пастку. Віт же міцно тримав Дзеванну, яка вже не мала сил опиратися, і безвільно принишкла в Бітових руках. Він також затулив Руті шлях до втечі з туману.

Ритмічні кроки і неприємний скрегіт наближалися.

— Я ж казав, ходімо за мною! Все було б гаразд! Ви б нічого не відчули! Була б легка і непомітна смерть, а тепер вона буде повільна і страшна! — Віт розреготався.

Несподівано регіт захлинувся, він кілька разів судомно ковтнув повітря і впав додолу. Дзеванна зойкнула і підхопилась. Рута ошелешено дивилася, як з туману вийшов злидень, задоволено потираючи руки.

— Давно вже я мріяв це зробити! — промовив він задоволено, і вказав на каменюку, що лежала поруч.

Рутенія підійшла ближче до тіла. Туман загуснув, і знову потягнуло холодом. Дзеванна тремтіла, невідомо, від чого більше: від холоду чи від страху. Рутенію ж навпаки, кинуло в жар. Холодний липкий піт пройняв її тіло. Хотілося бігти вперед, не думаючи ні про що. Як тоді, в лісі, здається, півжиття тому. Там її дивом порятував Віт, а тут допомоги чекати немає від кого. Те, що до них наближається і шкребеться в тумані, мабуть, страшніше за десять упирів.

Думка про Віта не давала спокою: «Що ж сталося? Чому він так вчинив?»

Верескнув злидень. Зойкнула Дзеванна. Рута придивилася: чугайстрове тіло швидко змінювалося! Перед ними лежала довга й худа істота, майже самі кістки. Бліде обличчя, розкуйовджене волосся. Одяг теж розчинився, натомість очам відкрилося сіре зморшкувате тіло. Гострий гачкуватий ніс майже сягав нижньої губи, а беззубий рот ніби розділяв голову навпіл.

Дзеванна притислася до Рути, а злидень позадкував.

Шкрябання і кроки наблизилися. Тепер можна було розрізнити: там не одна істота, їх набагато більше.

Тіло здригнулося.

— Геть звідси! — заволав злидень.

Його крик вивів із заціпеніння, і вони зірвалися з місця.

Озирнувшись, Рута побачила: за ними, з розпатланим волоссям, скрапаючи кров’ю з розбитої голови, біжить їх недавній нападник. Ще кілька кроків, ще мить — і вони вибігли з туману. Рута прислухалася й дала знак зупинитися — кроки за спиною стихли.

Злидень зупинятися не хотів, та Дзеванна вчасно схопила його за мотузку.

— Ну, куди ти втечеш?

— Могли б хоч спасибі сказати! — відповів той невдоволено. — Я ж життя вам врятував!

— Спасибі, що врятував СВОЄ життя! — відрізала Рутенія.

— Що це було? — спитала Дзеванна.

— Я не знаю! — відповіла Рутенія.

— А я знаю! — не втримався Бось. — Це ж мамуни! Вони здатні прибирати будь-якої подоби, щоб заманити у пастку.

— А звідки ти про це знаєш? — спитала Рутенія.

— Одного поля ягоди! — скривилася Дзеванна.

— Ми іноді співпрацюємо! — не заперечував злидень, — але таких злющих я ніколи не бачив. Навіть мене провели. Не впізнав…

— То що ж будемо робити? — мовила Дзеванна, помовчавши.

— Їх треба зігріти! — почули вони добре знайомий голос.

Усі здригнулися від несподіванки. — Перед ними стояв чугайстер.

Рутенія відійшла подалі. Дзеванна завмерла. Злидень озирався в пошуках нового камінця.

— Гей, що з вами? — остовпів Віт. — Я щойно з туману, там повно мамунів!

— Не підходь! Більше не обдуриш! — злидень замахнувся знайденим камінцем.

— Що сталося? Скажіть нарешті!

— Ти мало не завів нас у пастку, і вибралися ми з неї лише завдяки Босю! Але то був не ти, а мамун…

— Доведи, що ти справжній! — перехопила слово Дзеванна.

— То вас повів за собою мамун? — запитав стурбовано він, і щоб підтвердити свою справжність, дістав оберіг. Гілка засяяла — і полилося тепло. Всі полегшено зітхнули.

— А тепер до мамунів! — бадьоро вигукнув Віт.

— До мамунів! Але як ми пройдемо? — спитала Рутенія.