Віталій Климчук - Рутенія. Повернення відьми

Злидень стояв біля самого каменя, який раптом безгучно провалився вниз. Землетрус припинився. Бось сказав:

— Ось ваш вхід під землю. Можете йти.

Вони підійшли до провалля. Перше, що побачила Рута, — темряву. Глупу темряву.

— Сюди? Як туди увійти, коли там повний морок? — промовила Дзеванна.

— Ну, вибачайте! Не моя проблема! Спускайтеся ж. А мене відпустіть!

— Тебе? Відпустити? Щоб ти відразу побіг до Ворона? — гримнув Віт.

— Що… що ви кажете? Ви ж обіцяли!

— Злякався? Ти підеш з нами! — ще раз гримнув Віт.

— Думав, відправиш цих дурнів на вірну смерть, а сам вислужишся перед Ахруманом? — додала Рутенія. — Не вийде!

Злидень затремтів усім тілом і верескнув:

— Я не піду!

— Лови! Втікає! — крикнув Віт.

Рутенія кинулася навперейми. Та не встигла його перехопити, лише перечепила за ногу. Бось перечепився і зарився носом у землю.

Після цих неочікуваних ловів усі повернулися до входу в підземелля. Рутенія занурила руку у темінь. Рука зникла, ніби опустилася в діжку з дьогтем.

— Там тепло! — вигукнула Рута.

— Бодай якась добра новина, — озвався Віт і теж запустив руку в дірку. — Еге ж, тепло!

— А ну, я подивлюся, що там… — сказала Дзеванна.

Рута з Бітом й оком не змигнули, як вона на мить занурила голову у морок.

— Така краса! — ошелешила їх русалинка. — Спускаймося. Там є сходи.

Дзеванна і пішла першою. Вона сіла на край, відштовхнулася й зникла у темряві. Чугайстер згріб Бося в обійми й собі стрибнув. Рутенія залишилась сама. Обвела поглядом галявину, пригадала шалені події останніх днів і ночей, заплющила очі, і зробила крок.

Всюди було яскраве світло. Рута оглянулася й побачила друзів, які стояли мовчки і роззиралися. Навіть злидень перестав борсатися й ошелешено вирячив очі.

Рута глянула вниз — вони стояли на невеликому виступі прямовисної стіни, майже під самим склепінням шахти. Світло лилося нізвідки — здавалося, воно існує в повітрі, огортає собою все і просто світить. Вниз вели гвинтові сходи.

Стіни навколо були сніжно-білі, всі втикані кущиками рожевих кристалів. Вгорі — зовсім близько — склепіння, вкрите зеленими вогниками, які швидко і безладно рухалися.

Ступивши до краю, Рута побачила дно. Малесеньку темну цяточку. Зачулися кроки — то Віт із Дзеванною. Теж глянули вниз і мовчки перезирнулися.

— Мабуть, вниз? — спитала сама себе Рута.

— Гей, дивіться! — раптом вигукнула Дзеванна і показала на стелю-склепіння.

Рутенія підвела голову, і побачила, як зелені плями перестали безладно рухатися. Кілька плям об’єдналося, потім ще кілька, потім ще — і утворили три розпливчасті фігури. Одна була велика, решта дві менші. Спочатку фігури просто стояли. Потім кілька плям утворили зображення їхнього виступу і три фігурки перенеслися на нього.

Всі стояли, як зачаровані, і дивилися вгору. А там, на зеленкуватому плато, з’явилася нова постать, найменша з усіх. Вона розбіглася і щосили штовхнула найбільшу.

— Стережися! — раптом пролунав голос, і чугайстра щось відкинуло та штовхнуло об стіну.

Він устиг побачити злякане обличчя русалинки та злидня, який пролетів повз нього до краю виступу. Це Рутенія відштовхнула Віта, і злидню не вдалося його скинути. Тепер злидень висів на мотузці.

— Допоможіть… — почулося знизу тихе і здавлене.

— Допоможіть йому! — ущипливо мовив Віт. — Як скидати нас у прірву, то залюбки, а як сам у халепі, то допоможіть? Дзуськи! Виси тут собі досхочу!

— Допоможіть! Я задихаюсь… — знову почулося знизу.

— Віте… — сказала Рута.

— Гаразд, — мовив Віт і підняв злидня на виступ.

Той закашлявся. Коли ж прийшов до тями, став розтирати руками шию.

— Гляньте-но, тут якийсь слід! — вказав на стелю Віт.

— Так, схоже на відбиток руки, — задумалася Рутенія. — А підніми-но цього догори. Хай прикладе свою руку!

Чугайстер підхопив Бося, і підніс до стелі. Той приклав руку, і відразу ж заволав: «Ой, пече!» Зелені плями зібралися навколо його руки, і тепер стеля палала полум’ям.

— А, може, всі по черзі спробуємо? — запропонувала Дзеванна, і Віт простягнув свою руку догори.

Він теж відсахнувся — його щось вкололо, з руки йшла кров. Тоді підійшла Дзеванна, її Віт легко підняв, і вона болісно зойкнула:

— Холодно!

Чугайстер запитально подивився на Рутенію. Та кивнула головою, і він теж підняв її до стелі. Рута приклала руку і… нічого не відчула. Ні жару, ні болю, ні холоду. Камінь як камінь. Вона здивовано забрала руку, і Віт опустив Руту донизу.