Віталій Климчук - Рутенія. Повернення відьми

— Віте, кажи вже!

— Руто, я не певен. Але здається, в тобі прокидається дика сила.

— Дика сила? Я про таку…

— Дика сила прокидається у відьом, які ніколи не навчалися. Дикі відьми неконтрольовані. Сила захоплює їх повністю. Вони не можуть передбачити свої дії.

— Віте, я… Я можу стати небезпечна? Як скоро?

— Можеш. І станеш, якщо ми не дістанемося до Словунії, а там вже можна буде сподіватися на допомогу. Я не знаю, скільки ми маємо часу. Але ти будеш ставати не-собою все частіше. І що ти тоді робитимеш, невідомо ані Перуну, ані Чорнобогу, ані навіть Прабогу…

Чистий і світлий степ розкинувся під ногами Рутенії. Вітерець куйовдив неслухняне волосся. Всюди сюрчання, гудіння цвіркунів, бджіл та інших комах. Травою, що сягає колін, гуляють хвилі. Рута зробила крок вперед — з-під ноги шугнула змія. Далі йшла обережніше.

«Цікаво, де я?» — спитала вона себе, але було так добре, що шукати відповіді не хотілося. Пройшла ще кілька кроків і вирішила перепочити, бо помітила у траві сірого каменя. Невеликого, але присісти можна.

Камінь був теплим. І навіть м'яким. Раптом зовсім поруч почувся громовий голос: «А ти подумала, на якому КАМЕНІ сидиш?». Рута скочила. Нікого. Степ. І тиша. Вона торкнулася каменя. Рукою розлилося тепло, а камінь зник.

І все навколо почало змінюватися. Попливло, немов розплавлений віск. Джміль, що націлився на яскраву квітку, перетворився на страшного жука з чотирма клешнями. А квітка розгорнула свої пелюстки, зробила один меткий рух, і вже пережовувала здобич. Кожна травинка стала чорна і жорстка, наче лезо. І це таки були леза, бо Рута не могла зробити й кроку — кожен рух міг покалічити. Сонце, що сяяло так весело, стало темно-червоним. Блакитне небо стало сірим і сповнилося чорних хмар. Вітер уже не пестив шкіру — рвав одяг, волосся, мало не збивав з ніг. Пішов кривавий сніг. Червоні сніжинки падали вниз і танули на Рутиній шкірі, перетворюючись на плями.

Хотілося втекти і сховатися, та не було як — трава не пускали. Відьма присіла, зіщулилась. У голові майнула думка: «Невже це я наробила?!». Знову почувся голос: «ТАК МОЖЕ БУТИ! ЯКЩО ЗАПІЗНИШСЯ!» Потім голос замовк, а за якусь мить додав: «Шукай допомоги у тих, хто в землі сидів. У рахманів.» Рута заплющила очі…

А коли відкрила їх, побачила новий день. Теплий. Ніякого снігу. Знову вона прокинулася перша. Чугайстер з русалкою ще спали. Рута обережно вилізла з-під накиданих шкур. Підійшла до вікна.

— Рахмани… рахмани… — Віт ще кілька разів повторив ці слова. — Щось я чув про них.

— Ой, що це?! — вигукнула Дзеванна, дивлячись у вікно.

Відьма і чугайстер побачили давніх знайомих — злиднів. Їх було більше, ніж того разу. Один злидень походжав туди-сюди і щось втокмачував у голову іншим. Руті стало цікаво, про що вони говорять, і Віт розчахнув вікно. Виявилося, що той злидень відчитував інших за помилку.

…вже мали йти слідом за Владарем! І що?! Де була ваша підмога?! Ціле військо (Рута з Вітом перезирнулися,) раптом напало на нас! Лише завдяки неймовірним хитрощам моїм і силі нам вдалося врятуватися! (Рута посміхнулася, пригадуючи розкиданих по галявині непритомних злиднів.) У такий відповідальний нас, коли, дякуючи Володареві, ми стали Чорнобожими Воїнами, так його підвести! Вдруге з рахманських часів ми стали разом, пліч-о-пліч, забули сварки і негаразди! Вперше ми можемо разом стати господарями Лісу, а може, й усієї Орії! (Шерега радісно зашепотіла, очі гордо засяяли.) Зараз ми не можемо їх упустити. Вони тут. Ми не маємо права на помилку!

Злидні стали оточувати хатину. Ватажок підійшов до самого вікна. Було видно його маленьку лису голову, вкриту зморшками і брудом.

Рута відвернулася:

— Він згадував про рахманів. І здається, він тут головний.

Вони перезирнулися. Чугайстер розчинив вікно, Рута перехилилася, й за мить злидень був у хаті. Дзеванна підскочила з мотузкою і міцно зв’язала руки і ноги. Злидень заверещав. Дзеванна зрозуміла свою помилку і впхнула йому в рота ганчірку.

Рута поклала злидня на підлогу. Той ніби заспокоївся, не вовтузився, лише блимав злющими очима. Але крик було почуто, і в двері загрюкали, у вікна полетіло каміння, почулися крики:

— Ану, виходьте! Виходьте, бо хату запалимо!

— Ага. І спалите нас разом зі своїм командиром. А може, ми вам живі треба? Точніше, не вам, а Ахруманові?

Крики стихли.

— Гаразд, чого ви хочете?

— Ми — нічого. А ви? — спитав Віт. — Може, зайдете, побалакаємо?