Віталій Климчук - Рутенія. Повернення відьми

Дзеванна відштовхнула Рутенію до дерева, і та зрозуміла, що робити — мерщій нагору! Краєм ока помітила: те саме роблять Дзеванна з Бітом. Потім по розлогих гілках вони зібралися разом, на одному дереві.

Віт ледве дихав, з чола стікав піт. З ран на спині струменіла кров.

— Це вовкулака. Він піде зі сходом сонця. Треба лише дочекатися, — прошепотів чугайстер.

— Віте, ти швидко втрачаєш кров, — сказала Дзеванна.

— Я не можу рухатись. Рани занадто глибокі. Це рани від вовкулаки, і від них немає ліків. Я вже з цього лісу не повернуся. Йдіть самі.

— Ми підемо разом!

— Як? Подивіться вниз…

Рута опустила погляд і побачила, що вовкулака стоїть під деревом, задерши морду.

— Моя кров — то приманка для них. Він зараз закличе інших. Вам треба йти… — він зробив паузу, і побачив, що ані Рутенія, ані Дзеванна нікуди не збираються. — Гаразд, може, це допоможе… — Він вийняв з-за пазухи свого оберега, вклав його у руки Рутенії і знепритомнів.

Вовкулака завив. Виття рознеслося лісом, і йому відповіли. До Рутенії повернулося знайоме відчуття липкого і холодного погляду. Голодного погляду.

Вони залишилися з чугайстром. Хай там що, але коли поряд з’явиться упир, Бітові буде непереливки.

Виття стихло. Було лише чутно, як повітря шумливо виривається з вовкулачих грудей.

Чугайстер же ледь дихав.

Дзеванна здригнулася, наче від холоду. Рута краєм ока встигла помітити тінь. «Прийшов», — майнула думка. Вони притислися спинами до стовбура й чекали. Місяць пірнув у хмару, а коли виринув, поруч, на гілці, виблискувало біле тлусте тіло. Ніби і людина, але якась неоковирна, бридка, з широким, занадто широким ротом, з проваллям замість носа. Упир.

Нетямлячись, Рутенія розгорнула пакунок і стисла в руках гілку — чугайстрів оберіг. І скрикнула — та вколола її. Із затиснутого кулака впала крапля крові. Упир задоволено загарчав, і поповз уперед, облизуючи губи язиком, чорним у місячному сяйві. Посеред дороги чомусь спинився. Позадкував. Знову був тицьнувся вперед, та невидима перепона спинила його. У гарчанні почулося роздратування. Він звівся на ноги й побіг, балансуючи, по гілці на Рутенію. Вона ж, нічого не розуміючи, ще сильніше стиснула гілку. Упир з усього розгону налетів на ту ж невидиму перешкоду, не втримав рівноваги і полетів донизу. Глухо гепнув і зойкнув. Вовкулака загарчав, потім почувся дикий вереск і шурхотіння, гарчання і знову вереск. А потім запала тиша. Рутенія з Дзеванною глянули на землю і нікого не побачили.

— Вони пішли? — спитала Дзеванна.

— Принаймні, ці пішли. Але ж вовкулака закликав інших.

Дзеванна й Рутенія перелізли на гілку до чугайстра. Той уже майже не дихав. Гілка все ще була затиснута у Рутиній руці. Вона зачепилась за довге чугайстрове волосся і… почала зблискувати. Яскраво-жовтим світлом. Один короткий спалах, два довгі, три короткі, п’ять спалахів поспіль і довга пауза…

— Це ж так б’ється його серце, — прошепотіла Дзеванна.

Рута, мов зачарована, дивилась на це світло. Вона забула про все навкруги, і спостерігала, як б’ється чугайстрове серце. Б’ється щораз повільніше. І світло стає щораз тьмянішим.

Допомоги чекати немає від кого.

— Ця гілка — його оберіг. А оберіг має оберігати, — знову прошепотіла Дзеванна.

Рутенія стисла гілку обома руками. Гострий біль іржавим ножем проколов їх наскрізь. Вона закричала. Боліли не лише руки, біль перейшов у плечі, тоді підібрався серця, дотягнувся до голови і опустився в ноги. Крапки болю, пульсуючи, ширяли перед нею, мов летючі зорі у темряві. Біль гарячішав. Кипляча смола лилася на тіло Рутенії, випалюючи шкіру, запалюючи м’язи й кістки. Відьма впала на чугайстрові рани, непритомніючи.

Отямилась не сама. Хтось торкався її плеча і лагідно гладив волосся. Вона повільно звела голову. Перед нею сидів — геть здоровий — чугайстер Віт. Друг. Живий. Усміхався.

Рута заплющила очі, гадаючи, що це сон. Та коли відкрила їх, зрозуміла: це таки чугайстер. Живий Віт. Як же вона зраділа. Відразу забулися всі попередні жахи. Лишилася тільки тепла радість.

— Віте, ти… живий… Що сталося? — мовила вона, спираючись на руки.

— Руто, ти не знаєш? Руто, ти мене врятувала від смерті! — радісно вигукнув чугайстер. — Ти опанувала мій оберіг, змогла прискорити його дію, і він встиг вилікувати мої рани, поки я не зійшов кров’ю. А так дивись, лишилися самі подряпини! — І чугайстер показав їй свою спину.

Вона була майже неушкоджена! Лише кілька білих слідів-подряпин та сліди засохлої крові.