Віталій Климчук - Рутенія. Повернення відьми

Тієї ж миті яйце перестало світитись, але кімната не занурилася у темряву! З однієї стіни пробився промінчик такого ж червоного світла. Він ширився і вже скоро перетворився на вогняну пляму.

Постать наблизилась до стіни, піднесла руку до плями і торкнулась її. Нічого не сталося. Тоді рука занурилась у пляму глибше, немов у відчинене вікно, зробила кілька рухів, ніби щось намацувала. Потім примара різко вийняла руку зі стіни, щось міцно стискаючи.

Яр все ще сидів перед жевривом. Він судомно напружив пальці — і келих з недопитим вином тріснув. Скалки боляче увіп’ялися в руку; на підлогу, поруч з краплями вина, полилася тоненькою цівкою кров. Болю князь не відчув — він заплющив очі, закутався у тепле ведмедно і нарешті заснув.

Від власного крику прокинувся Добровін. Йому наснився страшний сон: ніби якась химерна постать викрала оберіг Суронжу. А допомагав їй холодний Кулла, злостивий вітер, що колись утік від Стрибога. А коли Добровін прокинувся остаточно, то зрозумів, це був не сон. Оберіг Суронжу викрадено…

Рутенія прокинулася раніше за всіх. 3надвору шелестіло листя. Ранкова прохолода приємно збуджувала. Рутенія розплющила очі й роззирнулася. Побачила на сусідньому ліжку Дзеванну, а біля порога — Віта.

Чугайстер заворушився перший. Прокидався він довго і голосно, як справжній лісовий хазяїн. Розплющив очі, позіхнув і потягнувся — аж стіни задрижали. Дзеванна від несподіванки опинилися на підлозі, бо саме злазила з ліжка.

— Становище не вельми привабливе. На Дзеванну полюють. Вчорашні злидні і той, з палицею, не відчепляться, — сказав Віт за сніданком.

— І чекати, поки нас знайдуть — не діло, — додала Дзеванна.

— Маємо рухатись. Інакше рано чи пізно до нас доберуться: русалинка без води, відьма без сил! — мовила Рутенія.

Усі погодилися.

— От тільки куди нам рушати. Я пропоную йти в Суронж, — сказала Рутенія.

— Але ж я зі Словунії втекла! — вигукнула Дзеванна.

— Ти втікала від посвяти, Ахруман вже й так знає про твоє існування! Тому є сенс повернутися. По-перше, треба звільнити твої сили. По-друге, я маю таки зустрітися з Добровіном, — пояснила Рутенія.

— Вона має рацію, — озвався Віт. — Нам нема чого тут чекати. Щоб дістатися до Суронжу, треба пройти півкраїни.

— Віте, чому нам? Це не твій бій. Ти не мусиш…

— Ні, Рутеніє. Усі ми щовечора, коли засинаємо, боїмося прокинутись серед ахруманових потвор, які тільки й мріють про наш ліс. Щоранку, перш ніж розплющити очі, ми прислуховуємося, чи немає поруч ворога! Ми дуже втомилися. Я відчуваю, що допомігши вам з Дзеванною, допоможу й усім нам. Тому, Рутеніє, це мій бій так само, як і твій!

— Гаразд! Ми йдемо разом, — відповіла Рутенія. — Скільки часу візьме дорога?

— Десь зо два місяці, — відповів заспокоєний Віт.

— Два місяці? — підвела брови Дзеванна. — За цей час Ахруман нас знайде разів із десять!

Рутенія задумалася. Йти потрібно, але як? Вони дуже далеко, і по всій Орії, мабуть, повно ахруманових людей. Отже, потрібно дістатися Суронжу швидко, а головне — непомітно. Але ж як? А може…

— Віте, а чи є в Орії відьмаки, які б нам допомогли?

— В Орії немає справжніх відьмаків. Є дикі відьми, але вони вкрай небезпечні. Лише у Корсуні, столиці, є один відьмак на всю Орію.

— То він може нам допомогти? — спитала Дзеванна.

— Гм-м… — Віт задумався, — Корсунський відьмак дещо винен чугайстрам, і для відшкодування того боргу міг би нам посприяти.

— Скільки до Корсуня?

— Тижні зо два.

— Це теж задовго, але вже краще.

Вони швидко зібралися: запаслися їжею, водою, одягом і вирушили. Перед виходом чугайстер спинився, а потім відчинив одну зі своїх скринь. Звідти він дістав якийсь пакунок і обережно поклав його собі за пазуху.

— Що це? — спитала Дзеванна.

— Це мій оберіг. Гілка з мого дерева.

— Твого?

— Посадженого, коли я родився, — пояснив Віт. — Не годиться вирушати в таку дальню путь без оберегу.

Ліс прийняв їх у свої обійми. Що далі вони заглиблювалися, то густіший він ставав. Дерева притискалися одне до одного, ніби намагаючись обійнятись гілками. Самі дерева ставали іншими — спочатку це були кремезні дуби, а згодом — високі й розлогі сосни. Кілька подорожани минали острівки зелених ялинок. Трава під ногами м’яко вгиналася, і потім знову випростовувалася. Жодних слідів не залишалося.