Віталій Климчук - Рутенія. Повернення відьми

Тим часом відьмаки оточили нас зусібіч. Втікати було нікуди.

— Ну-ну! Що ви проти мене вдієте? Ти, нікчемна слабка русалка, і твоя безсила донька? — Він по-зміїному посміхнувся.

— Не наближайся до нас! — повторила моя мати тихо.

— А то що? Звабиш нас? Це ж усе, що вміють русалки!

Ми з мамою стали спина до спини. Коло відьмаків стискалося. Ахруман підскочив до нас, схопив матір за волосся і жбурнув у пісок. Я кинулась на допомогу, та якийсь відьмак схопив мене. Я не могла й поворухнутися. Ворон підійшов до матері й… ударив її ногою, потім ще раз. А потім ударив у серце. Я оніміла. Крик застряг у мене в горлі, мені хотілося його вбити на місці, вбити жорстоко, щоб він страждав, страждав у сто разів сильніше, ніж моя мама і я разом. Та я нічого не могла вдіяти. А він лише посміхнувся, струшуючи пісок з одягу.

— Все, тепер ти моя, — прошепотів він, підійшовши впритул.

— Я ніколи не буду твоєю! Радше вб’ю себе! — Я плюнула йому в лице.

— Дарма, — сказав він і схопив мене за горло.

І раптом, невідомо звідки, з’явилася ти, Руто! Ти!

Ти звільнила мене, але, на жаль, не встигла врятувати маму!

Ти вилетіла з-за пагорба, мов вихор. Я не встигла змигнути оком, як Ахруманові відьмаки були мертві. Ти рухалась так швидко, що навіть Ахруман не відразу збагнув, що діється. Він випустив мене з рук і повернувся до тебе.

Ви стояли мовчки. Між вами іскрилось повітря, клубочився туман. Ахруманове обличчя перетворилось на маску, очі на щілинки, а губи рухались, вимовляючи закляття. Твої ноги почали тремтіти, і я зрозуміла: ти втрачаєш сили. Я мала щось вдіяти. Озирнулась. І побачила за своєю спиною води Інгулу. «Та я ж русалчина донька! Я маю силу! Я мушу нею скористатися!» Сама не своя, не знаючи, як тією силою керувати, я кричала закляття, та це не діяло. Я дивилась, як ти стояла, ледь жива, і як виблискували Ахруманові очі-щілинки.

Я заплющилась і в розпачі закричала. Ніколи в житті я так не кричала. Перед очима постала мамина смерть, а тоді — ті дні, коли ми були разом… Моїми вустами кричав сам відчай. Мабуть, після того я вже ніколи не зможу плакати. Все своє горе я вклала у той крик. А коли розплющила очі, то побачила величезний водяний стовп. Він стояв, готовий до наказів. Поворухнула рукою праворуч — він гойднувся, ворухнула рукою ліворуч — він слідом за нею. І я зрозуміла, що маю робити.

Повернулась до вас. І саме вчасно: ти падала. Тієї ж миті я направила руку на Ахрумана. Водяний стовп з неймовірною силою шубовснув на нього. За мить берег спустів. Я дуже сподівалася, що Ворон зазирнув смерті у вічі. Певно, так і було, та погляд її був недовгий.

Ти впала на землю і не рухалась. Я спробувала тебе підняти, впала і, мабуть, знепритомніла, бо коли отямилась, замість неба над головою побачила дерев’яні крокви, обплетені павутинням.

Я лежала на сіні. Було тепло і затишно. Підвелась і зрозуміла, що знаходжуся на чиємусь горищі. Зі стріхи звисали житні снопики, поруч валялося лахміття, далі лежали вила, лопати, граблі, серпи, ще щось. Крізь стріху пробивалося сонце.

Усе, що відбувалося далі, нагадувало сон, який я можу відтворити лише уривками.

…Ось чую кроки. Ховаюсь. Обережно виглядаю. Це ти. Виходжу. Кажеш, що все гаразд, що ми в Орії. Подаєш молоко і хліб. Розповідаєш, що ми у твоїх друзів-селян. Питаєш, чому Ахруман нас переслідував? Я розповіла все, що знала. Ти була дуже здивована й водночас ніби рада. Кажеш, що ти відьма, що йшла в Суронж до Добровіна. Кажеш, що хтось вкотре робить спробу викрасти оберіг Суронжу, і тепер його охороняють відьмаки-добровольці. Ти хотіла до них приєднатися. І по дорозі зустріла мене.

Ми покинули наш прихисток. Внизу було звичайне сільське подвір'я, ходили кури, рохкали в багнюці свині, й сумно дивилась на нас руда корова. Ти залишила мене саму і пішла до хати. Дуже скоро повернулась і сказала, що ми можемо йти. Але куди? Я нічого не розуміла, була в розпачі. Мамина загибель, нова сила, напади на Суронж, Ахруман, ти — усе перемішалося. Ти взяла мене за руку і спокійно, впевнено сказала, що ми мусимо піти до лісу. Там ти передаси мене під захист чугайстрів, бо Ахруман, напевно, живий, і лиш трохи приголомшений. Потім ти підеш до Словунії оберігати Суронж. А коли з містом усе владнається, повернешся по мене. Я трохи боялася чугайстрів — ніколи не мала з ними справ. Чи не видадуть вони мене Ахруману? Ти засміялася. Сказала, що чугайстри закляті Ахруманові вороги, перебувають під захистом Дажбога і Яровита. Володіння чугайстрів розкинулися в лісах біля Мовчазних Гір, де Джерело Забуття. Той, хто з нього нап’ється, назавжди забуде, хто він, звідки, й втратить мету свого життя…