Віталій Климчук - Рутенія. Повернення відьми

Віт ішов попереду, вони — за ним. Простували легко і вільно. Пообідали не спиняючись.

Швидко сутеніло. Чугайстер стурбовано позирав на небо. Рутенія теж хвилювалася: вона пам’ятала жахи своєї першої ночі у цьому лісі. Давалася взнаки й утома: ноги почали нити, а плечі від постійної напруги судомило.

— Маємо йти швидше. За годину геть стемніє. Неподалік має бути порожня хатина, там будемо у безпеці. Якщо пощастить, встигнемо до появи упирів і вовкулаків. Сьогодні ж повня!

І вони рвонули. Знову попереду чугайстер, Рута з Дзеванною за ним.

— Це не просте викрадення! Це змова!.. — верещав низенький князьок зі щуроподібною мармизою.

— Та ні, просто чутки. Ніякого викрадення не було!.. — долинав з іншого боку густий бас.

— Ахруман, ніхто інший… — перелякано шепотіла молода відьмочка.

— Свої, лише свої мали доступ до оберегу… — вів далі щуропикий.

— Хто наважився? Це ж смертний вирок… — заперечив хлопець-простачок, ніби щойно з ріллі.

— Його ж так охороняли! — підтримала літня відьма.

— Найкращі відьмаки! — наполягав парубок.

— Угу, найкращі! А Рутенія де? Немає її! От і думайте! — не вгавав щуропикий.

— Та що думати? Невже ви підозрюєте?.. — з жахом викрикнула відьма, і в щуропикого разом втупилося з півсотні пар очей.

Запанувала мертва тиша. Щуропикий знітився, відчувши себе в центрі уваги, і теж замовк, злякано роззираючись навсібіч та розуміючи, що бовкнув зайве. Мовчання обірвалось неочікувано:

— Та дурня то, кажу ж вам! Добровін перестраховується і просто сховав оберіг. Його не могли викрасти! — доводив своє громовий голос.

— Сам ти дурниці верзеш! Де ж він? І де Добровін з Яром? Вже давно час з’явитися перед народом! — заперечив жіночий голос.

— Значить, так треба! Чи ти не віриш Добровінові?!

— З цими викраденнями, підозрами і засиллям відьмаків — вони ж на кожному кроці — я вже нікому не вірю, — втрутився щуропикий.

У сусідній кімнаті Добровін із Яром тримали раду. Потрібно було знайти оберіг або, принаймні, сліди викрадача. Власне, слідів було багато, і всі здебільшого криваві, та жоден ніяк не вказував на злодія (чи злодіїв?). Як вони дізналися про сховок? Як пройшли зачарований найкращими відьмаками шлях? Як, нарешті, прознали, де справжній оберіг, не зачепивши підробку, і як вибралися з замку непоміченими, якщо Добровін з’явився у схроні, щойно відчув втрату? І як люд дізнався про скоєне?

Найнагальніша потреба — заспокоїти народ. Не можна допускати паніки. Втрата оберегу мало вплине на безпеку міста — є ж чаклуни, здатні відбити напади ворога. Власне, вже давно обереги — радше символи безпеки, та люди вірили в них. Зникнення оберегу столиці Словунії — це підрив віри народу в силу відьмаків, це страх і розчарування, це втеча людей із Суронжу в інші, безпечніші міста, це ствердження Ахруманової сили. Те, що саме Ахруман стоїть за крадіжкою, не викликало у Добровіна жодних сумнівів. Як не викликало сумнівів і те, що десь поруч причаївся зрадник. Отже, таємниця мала бути будь-що збережена.

Так думав Добровін, та не Великий Князь:

— Люди мають знати правду! Вони вірять мені, і я не зраджу їх! — Яр грюкнув по столу кулаком.

— Ти розумієш, що почнеться, коли ми скажемо правду? Та люди зараз же… — почав було вкотре перераховувати наслідки Добровін.

— А що, ліпше залишити їх напризволяще, без захисту, і кинути під прямий удар ворогові?

— Який удар? Чому напризволяще? Ти ж знаєш, що місто тримають під охороною мої люди!

— До біса твоїх відьмаків! Де вони були, коли крали оберіг? Чи змогли вони бодай себе захистити? — жорстко кинув Яр.

— Все це було заздалегідь кимось сплановано. Діяли занадто вправно. Я певен, що їхньою метою був не сам оберіг, а наслідки його втрати! Вони хочуть змусити людей боятися і не довіряти нам.

— Не довіряти вам! — підкреслив Яр.

— Ні, саме нам, бо охороняти оберіг — це завдання, спільне для відьмаків і для князя! Тому його втрата — недовіра і до тебе. А ти знаєш, що Велика Рада таки відбудеться! І скоро!

Князь кинув на відьмака полум'яний погляд і набрав повні груди для чергової відсічі… та раптом видихнув, якось аж поменшав і стиха промовив:

— Роби, як вважаєш за потрібне.

— До них маєш вийти ти! Ти — Великий Князь.

— Я не піду. Вистачить їм і тебе. Я не можу брехати своєму народові. Та йди вже! — вигукнув Яр нарешті, мало не виштовхуючи Добровіна за двері.

Добровін чекав, доки натовп внизу не заспокоїться. Нарешті, коли люди стихли, він спокійно спитав: