Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— Я так і збираюся вчинити. Але мій названий батько заповідав розвіяти його попіл з фортечного муру Каер-Сейлґена, тому я спершу приїхав у Лохлан. Крім того, якось незручно було з’являтися перед королем, жодного разу не бачивши своїх володінь.

— Мабуть, це правильно, — погодилася Дейдра. А після секундної паузи, додала: — Не всі зрадіють твоїй появі в Авалоні. Родичі лорда Шона дуже сподівалися, що ти залишишся на своєму острові й відмовишся від спадку.

— Я хотів відмовитися, ще за його життя. Але він змусив мене заприсягтися, що я не зроблю цього. — Кевін сумно зітхнув. — Бо бачив у мені свого вмерлого в дитинстві сина. Часом мені навіть здавалося, що він вважав мене своїм справжнім сином.

Дейдра пильно вдивилася в Кевінове обличчя.

— А й справді, — промовила вона, — ти чимось нагадуєш Дункана. Я добре пам’ятаю його, хоча тоді ще була маленькою дівчинкою. Щоправда, кузен Дункан був білявий і синьоокий хлопчик, а в тебе темне волосся й карі очі, проте щось спільне між вами є. Обоє худі, височенні, вродливі — ти схожий на нього і статурою, і лицем… Якось батько казав, що по смерті сина та дружини лорд Шон геть утратив смак до життя й поїхав на ваш острів, щоб тихо померти. А там зустрів тебе — і, може, завдяки тобі прожив ще вісім років. Ти замінив йому сина, отож права на Лохлан належать тобі не лише за законом, а й за…

— Стривай-но! — здивовано урвав її Кевін. — Ти сказала „кузен Дункан“? Лорд Шон Мейґі був твоїм дядьком?

— Через свою дружину, тітку Констанс. Вона була сестрою моєї матері, а отже, лорд Шон був моїм дядьком. — Дейдра лукаво глянула на нього. — А ти, виходить, мій названий двоюрідний брат.

Кевін раптом зайшовся кашлем.

— Але ж… лорд Шон був одружений з сестрою королеви!

Дейдра поважно кивнула, однак у куточках її очей причаїлася пустотлива усмішка.

— Саме так. Мій батько — король Бріан. Я Дейдра Лейнстер з Авалона. — Вона сліпуче всміхнулася. — Це ж бо так очевидно.

— Очевидно? — перепитав збентежений Кевін.

— А хіба ні? Хіба ти не чув, що королівська донька — найвродливіша дівчина в світі? Чи можеш ти уявити, що на світі існує дівчина гарніша за мене?

Кевін допитливо подивився їй в очі, але так і не збагнув, сказала вона це серйозно чи жартома.

— Е-е… так, звичайно, — промовив він, усе ще під враженням щойно почутого. Йому навіть на думку не спало, що Дейдра могла збрехати; чомусь він негайно й беззастережно повірив їй. — Та розумієш, я аж ніяк не сподівався зустріти в цих краях принцесу з роду Лейнстерів — одну, без почту, без охорони…

— І без одягу, — сміючись, додала Дейдра. — Сподіваюсь, це залишиться між нами?

— Певна річ!

— А ще я сподіваюся, — продовжувала вона, так і не пояснивши своєї присутності в Лохлані, — що мій титул принцеси не вплине на наші стосунки, і ти не станеш називати мене „ваша високість“, „міледі“ — і взагалі корчити із себе придворного кавалера.

— Я ніколи не був придворним кавалером, — відповів Кевін. — Я типовий провінціал.

— Тим краще. Я обожнюю провінціалів і терпіти не можу всіх цих набридливих маккормаків та маелґонів з їхніми солоденькими манерами. — Дейдра обурено пирхнула. — А втім, друзяки кузена Емріса ще гірші. Колінові наближені хоча б мають голову на плечах, а не лише вішалку для вух.

— То ти вирішила трохи відпочити від придворних серед лісів і озер Лохлану? — значуще запитав Кевін.

Натяк був досить прозорий, однак Дейрдра знов ухилилася від прямої відповіді.

— Десь так, — сказала вона, допила вино зі своєї пляшки і взяла Кевінову, ще наполовину повну. — Ти ж не заперечуєш?

— Звісно, ні. Та май на увазі, що вино гібернійське. Здається слабким, мов сік, але здорово вдаряє в голову.

— Нічого, я знаю собі міру, — запевнила Дейдра. — Розкажи про себе, Кевіне МакШон. Я чула, що в твоєму походженні є якась загадка.

— Ну, це ще м’яко сказано. Особисто для мене моє походження суцільна загадка. Двадцять років тому селяни знайшли мене на узліссі, загорненого в червону, шиту золотом мантію. Від народження мені було лише двійко місяців, тож навряд чи мене могли потай привезти на одному з кораблів. З іншого ж боку, мешканців на острові не дуже багато, майже всі одне одного знають, і невдовзі з’ясувалося, що жодна з місцевих жінок не могла бути моєю матір’ю. Словом, казна-що. Мене віднесли до тодішнього губернатора, лорда Маркуса Фініґана, оскільки ясно було, що я не звичайний найда, від якого відмовилася рідня. До того ж біля мене знайшли чудову шпагу зі срібним, але міцним, мов сталь, клинком; а також перстень з коштовним каменем…