Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Джона з’явився в Ізраїлі якраз у розпал боротьби за владу. Оскільки офіційний спадкоємець престолу, Арам бен Єзекія, скомпрометував себе шлюбом із Кароліною, принцесою ворожого Дому, до того ж уперто відмовлявся розлучатися з нею, за царську корону змагалися одразу п’ятеро претендентів, кожен з яких щиро вважав свої претензії найобґрунтованішими. Однак Джона не скористався ситуацією і не став царем Йоною III. Його вчинок Діоніс охарактеризував як „здуріти можна!“, а Морґан захоплено сказав: „Ти просто геній, Артуре!…“ Словом, Джона в усьому зізнався (приховав лише те, що є моїм сином) і віддав себе до рук правосуддя. Діти Ізраїлю були в цілковитому шоку. Нелюдські злочини, в яких вони звинувачували Дім Світла, насправді скоїв їх одноплемінник, прийдешня війна втратила свій ореол праведності і стала взагалі безглуздою, а до всього іншого, їхній Дім із безневинної жертви чужого підступництва перетворився на призвідника конфлікту.

Тут варто віддати належне Брендонові. Він продемонстрував неабиякий дипломатичний хист і домігся укладення миру на умовах, вигідних для Світла, але й не принизливих для Ізраїлю. І коли в Сонячному Місті святкували безкровну перемогу, Істинний Єрусалим вітав свого нового царя Арама разом з царицею Кароліною.

А Джону судили. Його прирекли до страти, але з огляду на добровільне зізнання цю міру покарання замінили на довічне вигнання без права оскарження вироку. Розгніваний натовп збирався порішити його просто в залі суду, але Джона розніс ущент чари, що блокували доступ до Тунелю, і втік. Відтоді про нього нічого не відомо. Найдужче мене хвилювало, що станеться, коли він повною мірою відчує наслідки свого контакту з Пенелопою. Картини, що поставали в моїй уяві, були такі страшні, що я гнав геть думки про це, хоча й чудово розумів, що ще нікому не вдавалося вирішити проблему, іґноруючи її…

Я неохоче вибрався з ліжка і став одягатися.

— Пора вже до Дейдри, — сказав я жінці. — Підеш із мною?

— Ні, краще посплю. До того ж… — Дана позіхнула, як кошеня, і перевернулася на бік. — Ця маленька шовіністка не запрошувала мене.

Прямуючи до „ніші“, я думав про те, що Дейдрі варто було народитися хлопчиком. Жінок вона поділяла на дві нерівні ґрупи: до першої відносила себе та Бренду, а до другої — всіх інших, які, на її думку, здатні лише народжувати й виховувати дітей і яким протипоказані надмірні розумові зусилля. Я щиро сподівався, що така катеґоричність — лише наслідок підліткового максималізму.

…Ну от, я вже в Безчасів’ї. Дейдра чекала мене — і не просто чекала, як колись Бронвен на вершині пагорба, а впевнено прямувала до мене, точно знаючи, коли і де я з’явлюся. Слідом за нею йшли Колін і Бренда. Команда дослідників Джерела була в повному зборі.

Дивлячись на доньку, я гадав, скільки часу минуло для неї з моменту нашої останньої зустрічі. Попри наші з Даною намагання якось обмежити її, Дейдра активно подорожувала по різних світах і старшала не щодня, а щогодини. Зараз їй було аж ніяк не менше чотирнадцяти років.

Підійшовши до мене впритул, донька встала навшпиньки й поцілувала мене в губи. Віднедавна вона не визнавала телячих, за її висловом, поцілунків у щічку.

— Привіт, тату. Давненько не бачила тебе.

— Привіт, сонечко, — сказав я і кивком привітав Коліна та Бренду. — Як життя?

— Нормально. Минулого тижня — за моїм часом — мало не втратила незайманості. Але потім передумала й вирішила зачекати.

— Правильно зробила. Ти ще молоденька, тобі ніде поспішати. — Я докірливо похитав головою. — І в кого ти тільки вдалася така шалапутка!

— Мабуть, у мою тітку й тезку, — серйозно відповіла Дейдра. — Даремно ви назвали мене на її честь. — Вона розсміялася, але швидко урвала свій сміх. — Гаразд, до справи. Присядьмо.

Біля нас виник круглий стіл, заставлений різноманітними стравами й напоями, а також чотири м’які стільці. Ми влаштувалися за столом і якийсь час мовчали. Вигляд у Бренди та Коліна був стривожений, що не віщувало нічого доброго. Проте це не вплинуло на мій апетит. Я з’їв чималий шмат шинки з сиром, відтак наповнив свою чашку гарячою кавою й закурив сигарету.

— Розповідай, Дейдро, — нарешті озвалася Бренда. — Чого чекаєш?

— Отже, тату, — почала моя донька, — я навчилася розмовляти з Джерелом.

— Ти й раніше це вміла, — зауважив я.

— Але не так. Досі я мала доступ лише до тієї інформації, яка присутня в явному вигляді. А тепер можу спілкуватися безпосередньо з колективним розумом Джерела. Я ставлю йому запитання й отримую на них прямі відповіді. Правда, воно відповідає лише „так“ чи „ні“ — або відмовляється відповідати. Отож, я запитала у Джерела, чи є я його Хазяйкою, і воно відповіло ствердно…