Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Нарешті Знак Янь розтанув у повітрі, і Джона знеможено притулився до стіни.

— Ти здолала мене, незвана сестро, — приречено проказав він.

— Я здолала не тебе, а злу силу в тобі, — відповіла Дейдра й повернулася до Артура: — Я зробила це, тату!

Артур підійшов до неї, обійняв і погладив по голівці.

— Я знав, що ти зможеш, маленька. Я завжди це знав. — Він спрямував погляд на Пенелопу, і в його очах заблищали сльози. — Господи, донечко! Аби ж ти знала, як мені бракувало тебе всі ці роки.

Дейдра була кмітлива дівчинка й одразу збагнула, що останні слова були адресовані не їй. Вона вивільнилася з батькових обіймів і підступила до Пенелопи.

— То ти моя старша сестра? Ти дуже схожа на тата.

Пенелопа опустилася перед нею навпочіпки.

— Ти так виросла, Дейдро. Востаннє я бачила тебе ще маленькою дівчинкою… для мене це було якусь годину тому. Я доглядала тебе, гойдала на руках.

— Ну, тепер я вже доросла. Але ти зможеш доглядати Діану.

— Кого?

— Нашу меншеньку сестричку, — пояснила Дейдра. — Вона ще немовлятко. А також у нас є три братики. Кевінові дев’ять років, Шонові — сім, Артурові — чотири. Я їх дуже люблю. Ти теж їх полюбиш.

— Звичайно, рідна. Звичайно.

Артур з ніжністю дивився на своїх дочок і всміхався. Здавалося, він геть забув про Джону.

Я підійшла до нього й запитала:

— Де Дана?

— Разом з дітьми в особняку Бронвен. Там і Колін.

— Скільки років пройшло?

— Майже десять. А для Дейдри — більше десяти, бо останнім часом вона довгенько бувала біля Джерела.

— Зрозуміло… А як вам жилося? Що ви робили?

— Здебільшого дітей, — напівжартівливо, напівсерйозно відповів Артур. — Робили, ростили, виховували. Не скажу, що це було легко, зате дуже приємно. Ми цілком присвятили себе один одному і нашим дітям. Незважаючи на весь драматизм ситуації, це були кращі роки мого життя. Тільки одне мучило мене… — Погляд Артура став жорстким і водночас сумним. Він повернувся до Джони. — Тільки одне не давало мені спокою всі ці роки — думки про мого сина, старшого з моїх синів. Я багато думав про тебе, Джоно. Думав і про твою нещасну матір, хоча мені було боляче думати про неї. Я визнаю свою провину за те, що кинув її й понівечив їй життя. Та це ще не все. З усією відвертістю я визнаю, що кинув би її навіть у тому разі, якби знав про її вагітність. Тоді я завдав би їй ще більшого болю, віднявши в неї тебе. Так, я повівся підло й негідно — але не з лихими намірами, а з дурного розуму. Я заслужив твою ненависть і презирство, ти мав повне право мстити мені. Однак ніщо не може виправдати твоїх учинків, ім’я яким — злочин.

— То вбий мене, — втомлено мовив Джона. — Чого чекаєш? Навіщо читати мораль засудженому на смерть?

Артур похитав головою:

— Я не твій суддя, Джоно, я твій батько. Я не можу забрати в тебе те, що дав колись — твоє життя. Ти злочинець, ти погубив багато людей, і ще невідь скільки крові проллється з твоєї вини… але ти мій син. Я поверну тебе в Екватор і відпущу на свободу — а далі живи як знаєш. Якщо ти ще маєш совість, то гірше для тебе. Коли вона прокинеться, ти дуже пошкодуєш, що я не вбив тебе. Ти будеш позбавлений навіть тієї жалюгідної розради, що нібито помстився за матір. Твої руки по лікті у крові її одноплемінників, а Ізраїль врешті програє війну Домові Світла. Ти доклав усіх зусиль, щоб погубити Дім Ізраїлів, — тепер живи й дивися, як це станеться.

— Він цього не побачить, тату, — озвалася Дейдра, пильно вгледівшись у Джону. — Йому залишилося жити недовго. Не більше години.

— Що це значить, доню? — здивовано запитав Артур.

— Я не винувата, — відповіла вона. — Я все зробила правильно. Просто всередині Джони — там, де ховалася міць Порядку, — тепер утворилася пустка. Вона забере в нього всі сили, і він умре.

Джона, звичайно, чув Дейдру, але його реакція на ці слова була парадоксальна. Він не впав у істерику, не став метатися, як зацькований звір, а просто сповз на підлогу й заплющив очі, немов чекаючи на обіцяну смерть. Його обличчя виражало дику суміш страху й полегшення.

— Це вже почало діяти, — сказала Дейдра. — Пустка вбиває в ньому волю до життя.

Артур розгублено подивився на Джону, потім знову на Дейдру. В його очах була мука.

— А ти… ти можеш його зцілити?

— Ні, — похитала вона головою. — Це може тільки Джерело.

— Цебто…

— Так, тату. Він має зануритись у Джерело.

Настала німа сцена. Джона сидів на підлозі з заплющеними очима, байдуже очікуючи остаточного вироку. Артур замислено дивився на нього. Пенелопа дивилася на Дейдру. Діоніс і Амадіс обмінювалися швидкими поглядами і, напевно, такими ж швидкими думками — мабуть, сперечалися, чи варто їм утручатися.