Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Вони негайно щезли. А вже наступної миті на їхньому місці з’явився Морґан. Він тріумфально всміхався.

— Що це ви стрибаєте туди-сюди?! — роздратовано гарикнув Джона. — І де подівся цей негідник?

— Питаєш про Артура? — уточнила я.

— А про кого ж іще!

— Він незабаром повернеться. Щонайбільше за п’ять хвилин. Подався за каменями. Тобі ж вони потрібні, хіба ні?

— Потрібні, — підтвердив Джона. — Але я вчуваю тут якийсь підступ. Ви готуєте мені пастку.

— А яка тобі різниця? Ти ж упевнений у своїй невразливості.

— Проте не впевнений у вашій розважливості. З дурного розуму ви можете погубити і мене, і себе, і весь Всесвіт.

— Запевняю тебе, небоже, до цього не дійде. Ми не дурніші за тебе… До речі, щодо небожа . Мені кортить почути до кінця твою історію. Як ти ухистився стати сином Ісаї бен Ґура?

Джона підозріло подивився на мене:

— Щось ти хитриш, тітонько .

— Чому так вирішив?

— Бо відчуваю фальш у твоїх словах.

— Тобі так здається.

— Аж ніяк. А ще я відчуваю, що ти тягнеш час. Тому ось моя умова. Якщо за п’ять хвилин Артур не повернеться, я вколошкаю Амадіса. Потім убиватиму вас по черзі з інтервалом у хвилину — всіх, окрім Пенелопи, що потрібна мені для інших цілей. Так і передай Артурові.

Пенелопа затулила обличчя руками й тихо заплакала. Амадіс дивився на Джону з якимсь забобонним жахом.

— Добре, передам, — сказала я, а натомість подумки запитала в Морґана: „Як справи?“

„Нормально. Артур і Дана інтенсивно вирощують Дейдру.“

„Маєш з ними зв’язок?“

„Лише односторонній. Коли стане геть кепсько, дам їм умовний сиґнал до повернення. А на крайній випадок маю при собі камінці.“

„Гаразд.“ І я знову звернулася до Джони: — Артур попереджений. А тепер прошу, продовжуй свою цікаву розповідь. На чому ти зупинився?

Якийсь час Джона мовчав, покусуючи губи.

— Ні, ви точно щось замишляєте. Але що? — Він зітхнув. — Ай, дідько з вами. Продовжу. Коли Александр довідався, що я син Артура, він, мабуть, хотів порішити мене. Але потім побачив, як я ненавиджу батька, і змінив своє рішення. На думку йому спала веселіша ідея — підсунути сина свого ненависного брата ізраїльтянам як члена їхньої королівської родини.

— І як він це влаштував? — запитала я, вирішивши втручатися в розповідь Джони при першій же ліпшій нагоді, щоб виграти час. — Як йому вдалося видати тебе за сина Ісаї?

— Завдяки збігу обставин. Річ у тім, що Ісая справді мав сина, народженого від простої смертної на Землі Аврелія.

— Він знав про нього?

— Певно, що ні. Інакше привів би його у свій Дім. Зважаючи на все, дитина народилася вже після його смерті.

— А що з ними сталося? Маю на увазі справжнього сина Ісаї та його матір.

— Вони загинули. Їх убили Александрові хрестоносці після взяття тамтешнього Єрусалима.

— А як Александр дізнався, що вбита дитина була сином Ісаї?

— За коштовностями, якими Ісая щедро обдаровував свою коханку. Вони були зроблені на його особисте замовлення в Домі Ізраїлевім, за допомогою маґічних технолоґій і мали клеймо королівської ювелірної майстерні.

— Отже, Александр використав ці речі, щоб ти вдав із себе сина Ісаї?

— Саме так. Він радів, як диявол, коли переконався, що я підходжу за ґрупою крові. Зрозуміло, аналіз ДНК видав би мене з головою, проте ми вирішили ризикнути, поклавшись на неприязне ставлення в Домах до будь-яких генетичних досліджень. Александр оселив мене на Землі Без Арафата, яку частенько відвідували діти Ізраїлю, забезпечив легендою і навчив деяким нехитрим фокусам. Відповідно до нашого плану я трохи виждав, пристосувався до нових умов, потім улаштувався працювати в цирку ілюзіоністом. Ясна річ, на мене врешті звернули увагу і виявили, що я маю непробуджений Дар.

— І тоді ти розповів вигадану історію про своїх батьків?

— Ніякої історії. Александрові розуму не бракує. Він казав: що більше буде брехні, то швидше я заплутаюся в подробицях і викличу підозри. Тому я прикинувся круглим сиротою, що не пам’ятає ні батька, ні матері. Мовляв, мене виховала одна добра жінка, а після її смерті я мандрував по світу, перебивався випадковими заробітками, а коли ставало геть скрутно, продавав коштовності, можливо родинні… Отут усе й почалося. Власне кажучи, я не вдавав із себе сина Ісаї, мене визнали таким. Притому беззастережно. — Джона посміхнувся. — Цар Давид прийняв мене з розкритими обіймами і навіть заявив, що я дуже нагадую йому Ісаю. До чого люди сліпі!