Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— Амадісе, — рівним голосом промовив він. — Насправді Джона мій син. Я підло повівся з його матір’ю, кинув її вагітну напризволяще, що зрештою призвело до її самогубства. Тепер він мстить за це.

Амадіс сплеснув руками:

— Великий Мітро! Це що, жарт? Джоно, ти ж бо син Ісаї бен Ґура.

— Оце і є справжній жарт, — відповів Джона. — Те, що я син Ісаї бен Ґура. У вашій чудовій сімейці знайшовся один жартівник, що зробив мене сином Ісаї. Одного разу, коли я був на стрільбищі й відводив душу, розряджаючи обойму за обоймою у збільшену до натуральних розмірів фотоґрафію Артура, до мене підійшов незнайомець і сказав: „Щось подібне я давно хотів зробити з оригіналом, але він, негідник, сам відкинув копита, без моєї допомоги.“

Описана Джоною сцена була така огидна, що мене аж замлоїло. А Артур незворушно спитав:

— Це був Александр?

— Авжеж він. Після твого зникнення Александр нишпорив по всіх світах, де ти бував, і шукав твоїх друзів, щоб накапостити їм. — Джона реготнув. — Ні, сімейка у вас ще та!

Діоніс заскреготав зубами. Мої нерви теж були на межі зриву, я мала потребу в перепочинку, як астматик у ковтку кисню, тому міцно схопила Діоніса за руку і перемістилася з ним у Безчасів’я.

Над нами мінилося зелене небо, під нашими ногами шаруділа лілова трава, а по схилу пагорба до нас наближалися троє — одна жінка і двоє чоловіків. До мого полегшення, Брендона серед них не було.

— Екзотична місцина, — промовив Діоніс, роззирнувшись довкола. — Тут почувається величезна концентрація первісних сил. Ти знаєш, Брендо, я не боягуз, але зараз мені трохи не по собі… Навіть не трохи.

— Чудово розумію тебе, — сказала я. — Коли Артур уперше привів мене сюди, я теж почувалася незатишно.

Діонісів погляд зупинився на моїх руках. Вірніше, не тому, що я в них тримала.

— А що це в тебе?

— Мій комп’ютер. Я спеціально зачарувала його, щоб він супроводжував мене, коли я йду в Безчасів’я.

— Круто! — похвалив мене Діоніс. — Ти завжди була винахідлива дівчинка.

Тим часом троє підійшли до нас.

— Здрастуйте, — привітала нас Бронвен, утім, без особливої радості. — Нічого сказати, гарний подарунок я отримала на весілля!… Діонісе, дозволь відрекомндувати тобі Морґана Ферґюсона і мого брата Коліна, Артурових друзів. Сподіваюсь, вони стануть і твоїми друзями.

— Я теж сподіваюсь, — відповів кузен і чемно кивнув Морґанові та Колінові. — Діоніс із Сутінків до ваших послуг, панове. Хоча, боюся, в цій справі від мене буде мало користі.

— Подивимося, — сказала я. — У тебе за плечима півтори сотні років. Як знати, може нам згодиться твій досвід.

— Буду радий надати посильну допомогу. І непосильну теж. Але завважу, що в плані життєвого досвіду мені далеко до Амадіса. Чи не тому, Бронвен, ти взяла його з собою?

— Почасти тому. А ще він підвернувся мені під гарячу руку.

— А де Брендон?

— Залишився в Екваторі. Я не мала часу шукати його.

Морґан обійняв мене й поцілував. Не тому, що хотів похвастатися перед іншими своєю перемогою; просто зрозумів, що я потребую його підтримки. Він так і залишився стояти поруч зі мною, поклавши руку мені на талію.

В очах Бронвен спалахнули лукаві вогники:

— Отже, це не плітки? У вас справді роман?

Я трохи збентежилася, але загалом її слова були мені приємні.

— Зараз є важливіші справи, — стримано відповіла я. — Саме існування Всесвіту під загрозою.

— Як я розумію, — сказала Бронвен, — небезпека не смертельна. Цей Джона, хоч і страшенний негідник, далеко не дурень і не збирається знищувати Джерело.

— Вже знаєте, хто він?

— Артур розповів. — Бронвен зітхнула. — Ну й синочка нагуляв, хай йому грець!

— Як поводиться Джерело? — запитала я.

— Чекає. Воно не в змозі нічого вдіяти.

Я похитала головою:

— Неймовірно!…

— А проте так. Якби це був якийсь зомбі, Джерело нейтралізувало б його без проблем. Але перед людиною, що має свободу волі, воно виявилося безсилим. — Бронвен кілька секунд помовчала. — Досі я тайкома вірила, що Джерело є Богом. На жаль, це не так.

— Бог, якщо він є, не може бути частиною світобудови, — озвався Колін. — Він має стояти над усім сущим. І в будь-якому разі, безглуздо сподіватись на гіпотетичного Творця. Навіть якщо він існує, допомоги від нього ми не дочекаємося. За великим рахунком, йому начхати, завершиться всесвітній цикл зараз або за мільярд років. Що для нього цей мільярд — лише мить вічності.

— Отож, — підбила підсумок Бронвен, — на допомогу Всевишнього розраховувати не варто. Мусимо самі впоратися з Джоною, а не чекати, що його вразять блискавиці небесні.