Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— Помиляєшся, — промовив Амадіс, чиє обличчя стало неприродно блідим. — Ти дійсно схожий на Ісаю — тією ж мірою, якою схожий на всіх нас.

Джона запитливо глипнув на нього:

— Про що ти?

Амадіс зітхнув:

— Тебе ніколи не цікавило, чому я так вирізняв тебе з-поміж інших наближених Рахілі? Я ж бо вважав тебе своїм онуком… а насправді ти виявився моїм небожем.

Слідом за цією приголомшливою заявою запанувала мовчанка. Пенелопа забрала від обличчя руки й розгублено закліпала вологими від сліз очима. Морґан здивовано зиркав то на Амадіса, то на Джону. Діоніс чомусь штовхнув мене ліктем у бік.

„Брате,“ озвалась я подумки. „Це правда?“

— Чиста правда, — відповів Амадіс; в його голосі бриніли біль і гнів. — Ісая був моїм сином, а та дитина, яку вбили скажені пси Александра, була моїм онуком. Шкода, що я так пізно довідався про це.

Цієї миті я зрозуміла, що Александрові підписаний смертний вирок. Амадіс, попри весь свій пацифізм і небажання мати справу зі зброєю, не заспокоїться доти, доки не знайде Александра і не покарає його за внукову смерть.

Джона спробував глузливо розсміятися, але сміх застряг йому горлі, і він закашлявся. Ще десяток секунд — ще два місяці для стрімкого зростання малої Дейдри…

— Ну й сімейка! — повернувши собі мову, заговорив Джона. — Сонмище кровозмісників, розпусників і перелюбників. Виявляється, при всьому своєму антисемітизмі сини Світла дуже ласі на дочок Ізраїлю. Сміх і гріх!

— Твій цинізм нещирий, Джоно, — тихо сказала Пенелопа. — Ти намагаєшся бути ще більшим негідником, ніж є насправді. Ти ґвалтуєш свою сутність, але це не може тривати вічно. Колись ти втомишся від свого лицемірства, утратиш контроль над справдешніми почуттями, і тоді візьме гору те добре, що в тобі ще лишилося. Воно запитає: „Ну як, задоволений тим, що зробив? Щасливий? Ти помстився за свою матір, за її покалічене життя — але на вівтар своєї відплати ти пролив ріки крові, з месника перетворився на ката…“

— Замовчи! — загарчав Джона, і його обличчя спотворила люта гримаса. — Замовчи, клята! Я не хочу тебе чути!

З усього було видно, що Пенелопа збиралася й далі звертатися до того міфічного доброго, що, на її думку, могло залишитися в цьому негіднику. Проте хвилини, рівні рокам, нарешті минули, і наше чекання скінчилося.

На вільному місці між мною та Морґаном з’явився Артур — майже такий, як раніше, хіба що в іншому одязі, з іншою зачіскою і засмаглим обличчям. Разом з ним, тримаючи його за руку, виникла худенька дівчинка років одинадцяти, одягнена в сині штанці та квітчасту сорочку з короткими рукавами. Вона мала русяве з рудим відтінком волосся і жваві карі очі, а її миле личко дуже нагадувало Данине.

Артур зміряв нас тим характерним поглядом, який я звикла називати темпоральним. Це був уважний, напружений, зосереджений погляд людини, що намагається узгодити своє суб’єктивне сприйняття часу з об’єктивною реальністю ситуації.

„Брендо, сестричко! Я так скучав за тобою!“

Що я могла відповісти? Адже для мене він був відсутній лише кілька хвилин.

— Що тут коїться? — нарешті опам’ятався Джона. — Хто це дівчисько?Артур спокійно і впевнено подивився на нього.

— Це твоя сестра Дейдра, — відповів він. — Маленька Хазяйка великого Джерела.

У відповідь на цю заяву Пенелопа вражено зойкнула.

А Дейдра відпустила Артурову руку й підійшла до Джони.

— Привіт, — сказала вона. — Тебе захопила зла сила, брате. Але я допоможу тобі.

Над головою дівчинки спалахнуло блакитне сяйво. Джона відсахнувся й викликав свій Янь. Він ударив ізоляційними чарами — проте Дейдра легко нейтралізувала їх.

— Будьте ви всі прокляті! — розлючено вигукнув Джона. — Ви надурили мене! То згиньте ж разом зі мною і Всесвітом!

Наступні кілька секунд були не найкращі в моєму житті — але й не останні. Обіцяний Джоною кінець світу не наставав, а його Янь, замість поглинути все довколишнє, поступово відступав під натиском Дейдриного Образа, втрачав свої обриси, тьмянів, згасав…

— Тато казав мені, що ти лиха людина, — мовила Дейдра без ненависті, без ворожості, просто констатуючи факт. — Але просив не забувати, що ти мій брат. Я пам’ятаю це, Джоно.

Я спостерігала за їхнім двобоєм зі страхом і захватом. Дейдра орудувала своїм Образом так майстерно, що я ледве встигала стежити за її маніпуляціями і не завжди розуміла, що вона робить. Але результат був цілком однозначний: Джерело невблаганно поглинало руйнівну міць Порядку, і з кожною секундою загроза передчасного Судного Дня ставала дедалі примарнішою.