Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— А знаєш, Артуре, що найпаскудніше в цій ситуації?

— І що ж?

— Ще влітку я хотіла запропонувати тобі Силу. І, ясна річ, при цьому бути твоїм Провідником. — Вона зітхнула. — Але виявилося, що Джерело не визнає свого адепта за представника матеріального світу.

Я очманіло втупився в неї. Всі мої плани летіли шкереберть.

— З якого це дива?

— Не знаю. А проте факт: Провідником має бути або звичайний чаклун, або простий смертний. І в жодному разі не інший Посвячений.

— А ти не дуриш мене? — зі слабкою надією запитав я.

— Чого б це я мала тебе дурити? — знизала Бронвен плечима. — Якщо не віриш, запитай у Бренди.

— Вона знає про це?

— Так, знає. Схоже, їй відомо про звички Джерела набагато більше, ніж нам з тобою.

— А чому не сказала мені?

— Бо сама в розгубленості. Намагається знайти розв’язання цієї проблеми — і ніяк не знаходить. А поки вважає за доцільне, щоб під час завтрашньої церемонії ти занурився в Джерело, тримаючи контакт з Дейдрою.

— Це допоможе?

— І так, і ні. Від цього твоє ставлення до Дани жодним чином не зміниться — зате зміцняться почуття до Дейдри. Бренда переконана, що так буде краще.

— А ти що думаєш?

— Не знаю. Це тобі вирішувати. З одного боку, це справді владнає твої проблеми з Дейдрою, але з іншого — ти на все життя будеш зв’язаний з двома жінками, розриватимешся між ними… хтозна, що для тебе краще. — Бронвен серйозно подивилася на мене. — Пам’ятаєш, Артуре, я обіцяла, що колись ти зрозумієш мене? Так от — цей час настав.

Я лише похмуро кивнув у відповідь.

Наше вінчання було влаштоване з неабияким розмахом, як і годиться для церемонії одруження короля з королівською дочкою. Собор святого Патріка був заповнений найвищим лоґрійським дворянством та духовенством, міськими старійшинами та послами іноземних держав. До вівтаря мене підвів Брендон, а Дейдру мені вручив Дункан Енґус, чоловік її тітки Аліси. Моя наречена була чарівна, як ангел, і лише цілковитий ідіот на моєму місці міг би думати в цей момент про іншу жінку…

Я був тим самим цілковитим ідіотом. Відповідаючи на питання єпископа: „Чи згоден ти, Артуре Пендраґон, взяти шлюб з Дейдрою Лейнстер?“, я мало не відповів: „Ні!“; а потім, промовляючи слова: „Беру тебе, Дейдро, за законну дружину…“, я запнувся на її імені, бо з моїх вуст ладне було зірватися інше ім’я. Ви знаєте, яке.

Без Дани мені світ не милий…

Під час вінчання я скоса стежив за нею і безнадійно мріяв про неможливе. Я чекав на чудо, проте знав, що його не станеться, що не вдарить грім з ясного неба і не поміняються місцями Дейдра і Дана…

Словом, не дуже веселе видалось моє весілля, хоча навряд чи цю думку розділяв простій люд, що захоплено вітав нас на дорóгою від собору святого Патріка до собору святого Андрія, де, слідом за вінчанням з Дейдрою, я мав повінчатися з усією своєю країною.

Поруч зі мною були Брендон і Дейдра — вже не як мій брат і моя наречена, а як мої Провідники. Вони ритуально доторкнуться до великого алмаза на короні, коли архієпископ покладе її на мою голову.

Без Дани тягар влади буде нестерпний…

Я ввійду у Ворота, проте не стану купатися в Джерелі. Не хочу ще більше погіршувати ситуацію і, на додачу до Дани, на все життя зв’язувати себе з Дейдрою. Чи означає це, що я вже розлюбив жінку, яка щойно стала моєю дружиною? Ще ні — але процес, як то кажуть, пішов…

Спочатку я хотів узагалі скасувати сьогоднішнє входження у Ворота й обмежитися єдино лише сяйвом над вівтарем у момент помазання — не варто позбавляти людей видовища; але потім передумав. Я пройду в Безчасів’я і зустрінуся там з Бронвен. Ми посидимо поруч на ліловій траві, побалакаємо про життя, а потім… Можливо, я й подарую моїй Сніговій Королеві те, чого вона давно домагається. І хоча в Безчасів’ї не буває ночей, ніч кохання може бути де завгодно — навіть під мінливим вічнозеленим небом. Бронвен правду казала: можна любити зі співчуття, з жалю, з розуміння, з солідарності. Саме так я починав любити її.

Може, колись і Дана зрозуміє мене…

Я вже склав традиційну присягу, вислухав молитву на свою честь (хор співав дуже врочисто й піднесено), потім мене помазали на царство, а присутні в соборі побачили сяйво над вівтарем. На плечі мені накинули червону мантію, я прийняв з рук архієпископа меч, щоб віддати його Дунканові Енґусу, після чого монсеньйор Корун МакКонн узяв до рук золоту королівську корону.

Боги! Навіщо мені корона без Дани?…