Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— Вона уже відкрита. І не нами, а Коліном з Бронвен. Назад шляху немає, починається нова ера.

— Або настає кінець усьому, — похмуро зауважила Бренда. — Може, так і загинули прадавні чаклунські цивілізації — здобувши Силу Джерела.

— Можливо, — не став заперечувати я. — Та це ще не привід для відчаю. Будемо сподіватися, що ми розумніші за наших попередників. — Я знову позіхнув. — Добраніч, сестричко. Я вже засинаю.

— Гарних снів, брате, — сказала Бренда і перервала зв’язок.

Я негайно викликав Образ Джерела і дав йому відповідну команду. Опинившись під мінливим небом Безчасів’я, я бебехнувся долілиць у лілову траву і відразу ж поринув у таке жадане забуття. Остання моя думка була про Дейдру — я не хотів знову прокинутися в її ліжку.

На щастя, я прокинувся в Безчасів’ї. Почував себе свіжим і відпочилим. Як і тоді, коли заснув, я лежав долілиць, і якась нахабна травинка лоскотала мені носа. Я перекинувся на бік і побачив, що поруч сидить Бронвен, моя Снігова Королева. Її сині очі дивилися на мене лагідно й турботливо.

— Привіт, Артуре.

— Привіт, — відповів я. — Що ти тут робиш?

— Оберігала твій сон.

— Від кого?

— Від тебе самого. Ти міг несвідомо повернутись у матеріальний світ — як це трапилося минулого місяця. Правда, я сумніваюся, що цього разу ти перемістився б у Дейдрине ліжко. Швидше — в Данине.

Нарешті я підвівся й сів.

— Прошу тебе, Бронвен, не сип мені сіль на рану. Хіба я винуватий, що так вийшло? Я не хотів закохуватися в Дану.

— Проте закохався, — сказала вона. — І з цим уже нічого не вдієш. Єдине, що я можу порадити тобі, це не повторювати моєї помилки. Скористайся тим, що Дану ще вабить до тебе. Не гайся, інакше спізнишся. А так у тебе хоч залишаться спогади про кілька ночей кохання.

Я нітрохи не обурився на пропозицію Бронвен. Навпаки, відчув сором — бо й сам часто думав про це.

— Так не можна, — сказав я, всіма силами намагаючись приховати жаль у голосі. — Це був би ганебний вчинок. Зрадити Дейдру, обдурити братову довіру, а ще… — Я затнувся.

— А ще ти боїшся доччиного осуду. Навіть більше, ніж ревнощів Дейдри і гніву Брендона.

Я оторопіло глянув на Бронвен:

— Що ти сказала?

— Що чув. Пенелопа твоя дочка. Шила в мішку не сховаєш.

— Чорт! Як ти дізналася?

Бронвен тихо розсміялася:

— Про це знаю не лише я, а й Дейдра з Даною. Ми швидко вас розкусили — ваші взаємини аж ніяк не схожі на сестринсько-братерські. А що найдужче хвилювало Дейдру (та й Дану, як на те пішло), це твої теперішні стосунки з Пенелопиною матір’ю. Сама Пенелопа, коли ми питали її про матір, розповідала, звісно, про Юнону. Проте іноді, втративши пильність, говорила про неї в минулому часі й робилася сумна. Отож ми дійшли висновку, що Пенелопина мати давно вмерла.

Переконавшись, що заперечувати марно, я кивнув:

— Так. Діана загинула ще чверть століття тому за часом Основного потоку.

— Діана, — повторила Бронвен. — Гарне ім’я… Це те ж саме що й Артеміда?

— Ні. Ще п’ять тисячоліть тому, коли в Сутінках остаточно зникла двомовність, ґрецькі й латинські імена стали цілком незалежні. Так, наприклад, є Юнона і є Гера. Перша — моя мати, друга — двоюрідна племінниця. Теперішній Діоніс — мій кузен, а Бахус — дядько. З Артемідою я маю заплутані родинні стосунки, бо по батьківські лінії вона праправнучка Януса, а по материнській — онука моєї зведеної сестри Етни. А Діана… — я мало не бовкнув, що вона була Юнониною сестрою, але вчасно схаменувся і швидко знайшов вихід: -…нова Діана, якій дісталося ім’я Пенелопиної матері, взагалі доводиться мені родичкою лише в сьомому коліні.

— Дісталося ім’я? — здивовано перепитала Бронвен. — Як це?

— З давніх-давен заведено, — пояснив я, — що імена принцам та принцесам Сутінків дає особисто Янус. При цьому він чітко дотримується правила не називати дитину ім’ям живого родича. Тому, на відміну від інших Домів, де королівські сім’ї так і кишать тезками, у Сутінках ніколи не було одночасно двох принцес Діан або, скажімо, двох принців Фебів. Хоча за довгу історію Дому всі імена повторювалися неодноразово. За винятком, звичайно, самого Януса, та ще Зевса-Юпітера.

— Громовержця?

— Так його називали. Зевс умів насилати сутінкові грози.

— Подумаєш! — пирхнула Бронвен. — Я можу наслати таку грозу…

— І зможеш керувати нею? Зможеш запобігти всім небажаним наслідкам свого втручання в атмосферні процеси?

— Ну… Боюся, що ні.