Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— Ти на Землі Аврелія? — запитав я, відповівши на його привітання.

— Ні, але щойно звідти.

— І як там справи?

— Так собі. До речі, можеш додати до свого списку ще одного завербованого.

— Чудово. — Я дістав із кишені блокнот, у якому вів облік „підсадних качок“. — Хто це?

— Твій покірний слуга.

Я машинально розгорнув блокнот на літері „т“, але одразу захлопнув його й уп’явся в Діоніса здивованим поглядом:

— Ти?!

— А чого б і ні?

— Але ж ти сам відмовився.

— Бо не хотів залишати Землю Аврелія на поталу Александрові. Та відучора обставини змінилися.

— Як саме?

— Для Землі Аврелія на краще, а от для нас, поза сумнівом, на гірше. Александр кинув цей світ і свій орден, досить переконливо інсценувавши власну смерть.

— О! — вражено сказав я. — А навіщо?

Діоніс знизав плечима:

— Як на мене, його вчинок цілком лоґічний. Ти знаєш, що зробив Мухамед, коли гора не пішла до нього? Він сам пішов до неї!

— Гадаєш, Александр замислив вендету?

— А ти сумнівався? Я ж казав тобі, що він жадає твоєї крові. І якщо вирішив кинути своє потворне дітище, цей мерзенний орден, то тільки заради помсти. Я вже встиг перемовитися з дідом, і він згодний зі мною — Александр став на стежку війни.

Я осміхнувся:

— І як він добереться до мене? Піде в нескінченність? Ласкаво просимо до пекла.

Діоніс похитав головою:

— Александр не дурний і не піде на вірну смерть. Позаяк ти сам для нього недоступний, він спробує дістати тебе опосередковано. Певна річ, Юнону не чіпатиме — вона ж і його мати. На щастя, Пенелопа поза його досяжністю, як і Брендон з Брендою. Інші твої сестри невдалі об’єкти для помсти, бо ти не був особливо прихильний до них. Сутінки Александрові не до шмиги, отож залишається твій Дім — от по ньому, я думаю, він і вдарить.

— Як?

— Можливостей багато. Зараз Царство Світла на межі громадянської війни, досить однієї жарини, щоб спалахнуло полум’я міжусобиці. А якщо у твоєму Домі проллється кров, ти не залишишся осторонь, спробуєш припинити бійню, адже так?

— Так.

— Ось тобі й відповідь.

— Кепські справи, — сказав я.

— Гірше нікуди, — погодився Діоніс. — Тому тобі потрібен надійний тил біля Джерела, щоб ти не боявся за долю свого новонародженого Дому. Сподіваюся, в такій ситуації я буду не зайвий.

— Дякую, кузене. Ти один з небагатьох, кому я повністю довіряю. Радий буду бачити тебе поруч зі мною.

— Отже, домовилися. Забереш мене разом з „качками“.

— А що буде з Землею Аврелія?

— Про неї не турбуйся. Александр створив могутній орден, це так; але він припуститися помилки, створивши його цілком під себе. За будь-якого іншого гросмейстера орден Святого Духа приречений. А я, поки буду в Екваторі, посприяю його якнайшвидшому знищенню.

Я з розумінням кивнув. На Землі Аврелія Діоніс був військовим радником неаполітанського короля, фактичного правителя всієї Італії, що мріяв здолати орден мого брата і поширити свою владу на німецькі землі.

— Раз Александр зник, — зауважив я, — то тепер матимеш більше часу на вербування „качок“. Як швидко впораєшся?

— Гадаю, за півтора місяця. А потім нарешті приєднаюся до вашої милої компанії. Чесно кажучи, я вже трохи сумую за близнюками й Пенелопою. До речі, як твоя донька?

Він запитав про це ніби між іншим, здавалося — просто з ввічливості. Але віднедавна мені закралася підозра, що Діоніс небайдужий до Пенелопи, хоч я й сам не міг зрозуміти, на яких підставах виник цей здогад. Так твердила моя інтуїція — а до її голосу я звик дослухатися.

— Вона щаслива, — відповів я. — Бренда каже, що Пенелопа стала життєрадіснішою й розкутішою, ніж була раніше, рідше впадає в меланхолію.

— Ще б пак! Адже в неї з’явився ти. А як близнюки?

— Також на життя не нарікають. За відсутності наклепників їм дихається вільніше. Ось уже другий тиждень я не чув від них запевнень, що між ними нічого не було, немає й бути не може. Але мене чимдалі дужче непокоїть Брендине ставлення до чоловіків. Зовні здається, що вона доволі розкута дівчина, часом поводиться з ними надто грайливо, аж на межі фолу. Але це показуха. Поступово в мене складається враження, що насправді Бренда боїться їх. Причому боїться панічно. Не знаю, в чім тут річ. А спитати прямо — у в неї або в Брендона — поки не наважуюсь.

Діоніс ненадовго задумався, наче вагаючись, потім заговорив:

— По-моєму, все почалося з її заміжжя. Дивний був цей шлюб, і аж ніяк не тому, що вона взяла собі за чоловіка простого смертного. У той період я кілька разів зустрічався з нею, і Бренда мала дуже кепський вигляд — тіні під очима, спустошений погляд, млявість, апатія. Та й Брендон був не в кращій формі, багато пив і вживав транквілізатори.