Марина Дяченко - Одержима

— Наче нічого, — сказала Віка. — Але грошей вона не залишила, ти в курсі?

— Принесе ґудзик і залишить гроші, — Ірині здалося, що в неї бджолине гніздо замість голови. У вухах гуло, зсередини поколювали крихітні жала.

— Ґудзик?

— Віко, не втручайся в технологію процесу, добре? Ти вільна, йди додому, на сьогодні нікого більше немає.

— А якщо зателефонують?

— Усіх на завтра, ноутбук залиши, Дашуні вітання.

— Іринко… ти як почуваєшся?

— Бувай, Вікусю. Здзвонимося.

Вона дочекалась, доки зачиняться вхідні двері. Сіла за кухонний стіл перед ноутбуком, приклала до скронь кінчики пальців.

…То що ж сталося з його внучкою?

Насамперед вона переглянула новини. Повідомлень про те, що сталося з онучкою народного художника, у стрічці не було.

«Ще не пронюхали, — думала Ірина, закусивши губу. Якщо з дівчиною щось і сталося, не вивідали, не вивісили на загальний огляд — дивіться, мовляв, у заслуженої людини горе, співчувайте чи зловтішайтеся, хай миготять картинки, хай стрибають заголовки. Ми хочемо знати, коли їм добре, але особливо — коли їм погано, це нас розважає та зайвий раз доводить, що вони нічим не кращі. Відомі теж плачуть; люди з обкладинки б’ються в істериці, ньюзмейкери хворіють і вмирають, і ми хочемо знати, ми хочемо бачити спотворені горем обличчя…»

«Що це зі мною? — подумала вона втомлено. — Звідки цей панічний потік свідомості? Катю я врятувала, Митю врятувала, Антона-Шмаркача теж урятувала. Я супергерой, дарувальник життя, я й тут упораюся, не бійся, народний художнику. Хоча загибель любої внучки — це, знаєте, серйозний привід збожеволіти…»

Вона навмисно не дивилася на демона Олега. Раз у раз згадувалося обличчя його вдови. Жінка ж зрозуміла, нутром відчула, що відьма щось знає і знання це — не мед…

Усі мужики — падлюки; Ірина скрушно похитала головою.

Галерея Раєвського, виставка Раєвського, продаж картин без посередників… Картини нічого собі, гарні. І чоловік він показний, хоч і старий; на всіх презентаціях на чільному місці — портрет цієї дівчинки, онучки. Оце доля, ну й доля, не позаздриш…

Ірина подивилась на годинник — пів на другу. Де він зараз?

На сайті народного художника в розділі «Контакти» пропонувалося заповнити стандартне поле для електронного повідомлення; Ірина почухала потилицю. Спробувала пошукати імена в новинах; одне за іншим посипалися повідомлення про ювілей. «Не тільки фахівцями, але й…», «…і широка світова популярність», «…прийняв нашу знімальну групу у своєму заміському будинку, де останнім часом живе безвиїзно…»

Ірина в прискореному темпі переглянула відеосюжет. Разом із художником показали й будинок — двоповерховий особняк із білими колонами на веранді. Навколо сосонки.

Ірина набрала в рядку пошуковика: «адреса художника Раєвського». Одержала у відповідь: «На адресу художника Раєвського неодноразово висловлювали докори…»

— Гадство.

«Де живе Едуард Раєвський?»

Бінго! Першим же посиланням вилетіло інтерв’ю, де, серед питань про собак і японську кухню, промайнуло одкровення: «Я купив будинок на Київському шосе… тридцять п’ятий кілометр… Ні, я не хотів морочитися з проектами, займатися будівництвом — купив звичайний просторий будинок, сам оформив, добудував майстерню…»

— Київське шосе, — демон нервово потер долоні. — Їдьмо.

Ірина зволікала.

— Їдьмо, — повторив демон. — Що, мені тебе стусанами гнати?

«Я вирішую, а не ти», — подумала Ірина й міцніше зціпила зуби.

— Агов! Відьмо!

Сім, вісім, дев’ять, десять, одинадцять…

Дорахувавши до двадцяти п’яти, вона встала — підкреслено неквапливо.

— За чверть друга, — прогарчав демон. — Він накладе на себе руки найраніше о четвертій, найпізніше…

— Заткнися.

— Що?!

— Закрий рота.

Вона пройшла до виходу, в душі тремтячи й боячись миттєвої розплати. Одначе кари не було.

На шосе вона помітила фургончик із логотипом великого телеканалу — і сіла на хвіст. Машина з телевізійниками могла їхати за місто в сотні інших справ, але відьмина інтуїція запевняла, що вони їдуть до Раєвського, і відьмі пощастило.

Фургончик знав, як проїхати. Принаймні Ірина на це сподівалась; з траси вони повернули праворуч, розвернулися, проїхали по вулиці блискучих крамниць, дивних у такій глушині, і проминули одні за одними дві пари залізних воріт. Обидва рази Ірина віддавала належне демоновій винахідливості: це Олег зажадав, щоб Ірина конче купила по дорозі квіти. Букет у хрусткому папері та магічне «До Едуарда Васильовича!» правили їй за перепустку.