Марина Дяченко - Одержима

Скутер хитнувся.

— Ірино, може, зупинимося?

— Я нормально.

— Ага…

Виїхавши на трасу, вона почула, як демон співає.

Він у маршовому ритмі співав старовинний романс чи навіть кілька романсів водночас. Він співав про життя, про білу акацію, троянди і хризантеми, про світанок над річкою й захід сонця над морем, і все це одразу, тут, зараз.

Він співав про життя.

Вона прийшла, ще молода, на вигляд благополучна, схожа на зайчиху, виховану лисицями. Стрижка, укладка, доглянуті руки — і жіночі розгублені очі:

— Чоловік у мене зник.

«Темне діло, — подумала Ірина. — Утік? Та від таких не тікають. Таким не бояться сказати: «Вибач, подруго, я закохався». Правда, може бути безліч обтяжливих обставин: майно, діти, спільні знайомі, кар’єра, робота…»

— Давно? — Ірина напустила на себе значущості.

— Невдовзі рік.

Ірина примружилась:

— Чому ж ти зразу до мене не прийшла? Ходила до шарлатанок, до самозванок усяких, поки слід загув?

Жінка ледь здригнула кутиками вуст: бінґо, відьмо. Ходила.

— Скільки я грошей на екстрасенсів витратила, — сказала візитерка майже без жалю, з самою лише втомленою тугою. — На провидців, на ясновидців…

— Багато побачили? — Ірина дозволила собі глузування в голосі.

Жінка втомлено похитала головою:

— Один сказав, що він живий, тільки повернутися не може. У психіатричній клініці, без імені. Я всі лікарні обдзвонила, об’їздила… Другий сказав — мертвий, і тіло пропало, не шукай. Третя каже — утік до Австралії. Як він міг утекти? Його закордонний паспорт у тумбочці як лежав, так і лежить… Та й не тікав би він, він дітей дуже любить.

Ірина стиснула губи. Колеги, допущені до годівниці раніше, встигли розтягати по ниточці можливі версії, позбавивши її свободи маневру.

— Він був хворий, — вела далі жінка. — Але з таким діагнозом, знаєте, роками живуть. Якщо ремісія. Не так, щоб упав і все. В останні дні він добре почувався…

«Вона не говорить про нього, як про чоловіка, — подумала Ірина. — 3 такими інтонаціями вона могла б розшукувати літнього родича — свекра, наприклад. Старшого зведеного брата».

— У вас діти?

— Сини, сім і вісім.

«Такі маленькі, — подумала Ірина. — Пізній шлюб?»

— Він уже був одружений? До вас?

— Ні, — твердо сказала жінка.

«Або ти нічого про це не знаєш», — подумала Ірина.

— Інші діти в нього є? Позашлюбні?

— Ні, — ще твердіше відповіла гостя.

І додала, помовчавши:

— Він мені сниться. Часто. Наче просить його знайти… То каже, щоб не шукала…

«Почуття відповідальності, — подумала Ірина. — Можна б її подоїти, щоб вона ще кілька разів прийшла… Але, найімовірніше, глухий номер. Якщо я її не здивую до печінок — наступного разу піде до іншої відьми. Не я в неї перша, не я остання».

— Я дітям кажу, що тато у… відрядженні, — жінка раптом схлипнула без сліз. Авжеж, минув майже рік, увесь цей час вона шукала, ходила, сиділа в лікарнях і в моргах, уже й найпекучіші сльози висохли.

Ірина подивилась на череп, ніби радячись. Побарабанила пальцями:

— Фото є?

— Ось, — жінка витягла фотографію, запечатану в прозорий файлик. Жанрова сценка на пікніку; Ірина побачила спершу двох хлопчиків в однакових синіх курточках, обабіч мангала, потім свою гостю у спортивному костюмі, на колодочці, і, нарешті, чоловіка в центрі знімка: він сміявся, дивлячись в об’єктив, тому впізнати його було майже неможливо.

Він сміявся. Ірина ніколи не бачила, щоб він хоч би всміхався.

— Олег?!

Заколихався вогник свічки. Похитнулися важкі портьєри. Ірина витріщалася, не вірячи очам, удивлялася в деталі: на чоловікові були світлі джинси й футболка з написом «Я люблю Лондон». Аристократично-неголені щоки. Блакитні очі — це ж треба, Ірина звикла, що вони сірі…

Гостя враз підтяглась, освітилася зсередини — ніби знову спалахнула давно припала пилом лампочка на ім’я Надія.

— Олег Васильович! — Ірина рідко коли почувалася такою значущою, значною й компетентною, і погляд, спрямований на гостю, сяяв, як фари далекобійної вантажівки. — Так, я можу тобі допомогти, голубонько, твій чоловік…

Її горло паралізувало. Марно спробувавши відкашлятися, продихатися, знову заговорити, Ірина озирнулась…

Демон Олег Васильович, бліда тінь живої людини з фотографії, стояв за її спиною, і обличчя в нього було таке, що Ірина заклякла.

— Жени її, — сказав демон крізь зуби. — І ні слова.

«Олегу, ти що?!» — хотіла було благати Ірина. Звуку не вийшло — вона тільки сплеснула руками. Стіл захитався, череп заперечливо хитнув кістяною головою.