Марина Дяченко - Одержима

— Та тут він! А що?

Ірина відчула, наче теплий водоспад облив її з голови до ніг. Наче сонце визирнуло крізь безнадійні хмари.

— Адресу скажи, — єлейно прожебоніла вона в слухавку. — Я по нього заскочу.

— А ви йому хто? — голосок трішки протверезів.

— Мати! — гаркнула Ірина. — Мати я йому, мати його… Давай адресу, Аліночко, давай скоріше, бо тут така радість — бабуся приїхала! Тільки, чуєш, не кажи йому, нехай буде сюрприз!

Заревів скутер. Вилетів на суботню спорожнілу проти вечора вулицю.

— Трясця його матері, — пробурмотів демон в Ірини за спиною. — Це ж інший кінець міста…

— Устигнемо.

І вона натисла на газ.

Рудий закінчив грати й розслабився. Відпочивав серед дівчат, сидів, цмулячи пиво, тільки не «Балтику», наскільки зміг роздивитись Антон.

Компанія то рідшала, то знов ущільнювалася за столом. Варя категорично завимагала курити на балконі: «Бо бабуся мене вб’є». Дим у кімнаті трохи розсіявся.

Антона почастували шматком піци з ковбасою. Він прийняв їжу з вдячністю: добряче зголоднів і шкодував, що не захопив бутербродів. Утім він звик, що в гостях пригощають…

Потім він подивився на годинник і згадав, що обіцяв матері бути о десятій. Не те щоб він збирався виконувати цю обіцянку… Але на годиннику була за десять одинадцята, а телефон не вмикався з пів на восьму.

— Дідько, — пробурмотів Антон уголос. Поворухнувся на дивані й згадав про пістолет.

Дивна річ: за ці кілька годин він так звик до свого ствола, що майже забув про нього. Виявилося, не треба нічого демонструвати, витягати з кобури, показувати — досить дивитися людям у вічі так, наче в тебе на боку заряджений ствол…

Рудий, зібравшись іти, знову зазирнув до кімнати, і вигляд у нього був розгублений:

— Народе, у мене айфон на кухні лежав, заряджався… Ніхто не бачив? А то шнур валяється, а айфона нема…

По кімнаті пронісся начебто вітерець. Аліна звела голову, Варя зсунула брови:

— Тобто як це? Ти хочеш сказати, що його хтось свиснув?!

— Я нічого не хочу сказати, — Рудий смутнів на очах. — Просто він лежав, ну, заряджався, а тепер його немає…

Хтось із хлопців вилаявся. Варя уважно обвела всіх поглядом:

— Ну, свинство… Ну, слухайте, тут же всі свої, всім довіряєш… Якщо зараз з’ясується, що хтось шакалить у своїх — це бидло в мене лайна наїсться, обіцяю!

Антон закліпав очима, сів рівніше. І піймав косий погляд Піні.

Не замислюючись, сунув руки до кишень куртки…

Маленький плаский предмет лежав поруч із його телефоном. Маленький, легкий, гладенький.

Антон глянув на Піню. Той дивився на розлютовану Варю й повільно-повільно піднімався через стіл:

— Тут не всі свої. Аліна запросила цього… Гондона Нечаєва. От нехай попросить Гондона вивернути кишеньки.

Антон відчув, як відливає кров від щік. Устав, гадки не маючи в цю мить, що робити. Наче не було ніякого пістолета.

— Піню, — сказала Аліна, — ти знай усе-таки міру.

— Як хочеш, — Піня демонстративно знизав плечима. — Тільки з цієї кімнати ніхто не вийде, доки не знайдеться айфон. Наступного разу ми не сядемо за один стіл із шакалом. Чи, Варю, ти не згодна?

Варя, червона від гніву, стиснула губи:

— Ти, Антоне, просто покажи, що в тебе нічого немає в кишенях.

— Ще чого? — хрипко спитав Антон.

— Давай я почну, — Піня демонстративно вивернув кишені широких джинсів, які мішком висіли майже до колін. — Хоч ви мене давно знаєте, мені не западло показати, що я не брав цього нещасного айфона… Пацани, у вас теж нема?

— Піню, — сказав один із товаришів Рудого, — чого ти виступаєш, як ведучий у телевізорі? Це Варина хата, нехай вона й командує…

Піня стиснув губи. На щоках у нього виступили плями:

— Варю, мені зняти з нього куртку? Щоб ти переконалася? Чому він узагалі в кімнаті сидить, спека, а він у куртці?!

— Антоне, — непритомним голосом промовила Варя, — зніми, будь ласка, куртку, і дай мені.

— Ще чого, — сухими губами сказав Антон. У вухах у нього дзвеніло від приниження.

— Тебе дама просить! — Піня ступив уперед. — Хазяйка!

Антон позадкував. Піня двома кроками підскочив до нього й хапнув за поли куртки; Антон перехопив його руки. Куртка задерлася; Варя насупилась, Аліна округлила очі…

Відшпурнувши Піню, Антон вихопив із кобури пістолет.

Скільки разів він уявляв, як це буде. Не так, не так. По-іншому.

Та реакція перевершила його очікування. На всіх обличчях, звернених до нього, у всіх очах він побачив своє відбиття — відбиття Людини зі Зброєю.