Марина Дяченко - Одержима

Вона зайшла до кабінету покійного чоловіка. Постояла, дивлячись на портрет над столом.

Зайшла до синової кімнати. Обережно, намагаючись нічого не зачепити на столі, вмостилася перед монітором. Увімкнула комп’ютер. Відкрила свою поштову скриньку; нічого, крім розсилки з магазину, де вона колись заповнила рекламну анкету…

Відкрила свій акаунт у «Живому Журналі». Фотографії собак і котиків у френдстрічці, стародавні листівки, краєвиди Петербурга…

І дивне повідомлення з фотографією хлопчика, «…асистент по акторах режисера Тимура Бекмамбетова. Я шукаю хлопчика, зображеного на фото, щоб запросити на проби на головну роль у новому фільмі. Якщо хтось знає адресу, або телефон, або ім’я цього хлопчика, повідомте мені на мейл…»

Мама, не вірячи своїм очам, довго вдивлялася у фотографію. Жарт чи що? Не схоже… Кому треба так жартувати?

У дитинстві вона мріяла стати актрисою. Ворота кіностудії були для неї дверима в рай — назавжди зачиненими. Моментально сп’янівши від слів — «проби… головна роль…» — вона написала на мейл, зазначений у повідомленні: «Хлопчика звуть Антон Нечаєв, шістнадцять років. Домашній телефон…»

Вона додала сім цифр і, щойно надіславши листа, вперше завагалася.

— Як це — вони не знають?!

— Тіла не знайшли. Я не хотів, щоб… Одним словом, я хотів просто зникнути. Розчинитися.

— О Господи…

— Тому моє тіло лежить у залитому водою кар’єрі. На дні. Дружина, звісно, вже все зрозуміла. Але для дітей я поїхав у відрядження.

— Дорослі діти?

— Сім і вісім, рік різниці.

— О Господи… Чому?!

— Не питай. Я помилився, Ірино. Я страшенно помилився. Тепер я знаю, як треба жити!

Цокав годинник.

— То ти — привид? — Ірину почало трясти. — Невпокоєний… дух? Що треба зробити, аби ти впокоївся?

— Нічого! — демон блиснув очима. — Нічого не треба робити, нічого зробити не можна! Ти не можеш навіть знайти хлопчика, знайти хлопчика в місті, ти нічого не можеш, відьмо, краще б ти дала мені спокій…

— Краще б я дала тобі спокій, — жовчно сказала Ірина. — Ти справедливий, нема слів…

Демон устав і вийшов на кухню. Ірина прислухалася: він міг зникнути, як минулого разу. Запросто взяти і зникнути.

Вона зітхнула. Знову перевірила пошту.

Прийшов один-єдиний лист: «…Хлопчика звуть Антон Нечаєв… Домашній телефон…»

— Олегу! — від її крику задеренчали шибки. — Є! Є, ось він! Скоріше!

Антон вийшов з метро і розгорнув видрукувану карту. Десь тут, серед старих дев’ятиповерхівок, ховався будинок Варварчиної бабусі. Антон гадки не мав, хто така ця бабуся, а про саму Варварку знав тільки розмір її грудей — четвертий.

У метро він спітнів, наче в лазні. Серце готове було вискочити, коли юрба притиснула Антона до повної жінки з сумками, і вона, ця жінка, раптом обернулася й здивовано подивилася на нього; він ледь не вмивався адреналіном, проходячи повз міліцейські патрулі. Він ішов повз людей, приємних і неприємних, жалюгідних і страшних, симпатичних і бридких, і будь-кого міг убити за кілька секунд.

На карті бабусин будинок був позначений прапорцем. Антон заглибився у двори, пройшов повз компанію гопників, відчуваючи, як пульсує гарячий бік під кобурою.

Біля під’їзду раптом зупинився.

Як він зайде? Що скаже спочатку, що потім? Коли дістане пістолет? Це має бути ефектно — і без поспіху. Це має бути ніби випадково; він не збирається нікого лякати. Він просто дасть їм зрозуміти, вперше покаже, хто він такий насправді.

Так нічого й не придумавши, він зайшов до під’їзду й натис кнопку ліфта.

Мама неуважно гортала глянцевий журнал; після робочого тижня мозок відмовлявся сприймати щось, крім картинок із короткими кумедними статейками. Товста книжка стояла на полиці, недочитана; от Антон іще читає, принаймні в метро, треба підтримувати в ньому це що є сили…

Пролунав телефонний дзвінок.

— Алло!

— Це з кіногрупи, — сказав у слухавці впевнений жіночий голос. — Можу я говорити з Антоном Нечаєвим?

Мама сіла на дивані. Ти ба, не розіграш, і як швидко зателефонували…

— Його зараз нема.

— А коли він буде?

— Близько десятої.

— У нас термінова справа, — у жінчиному голосі наче завібрувала металева струна. — Якщо він потрапить на пробу сьогодні — у нього величезні шанси пройти.

— Чому такий поспіх? — пробурмотіла мама.

— Це світ кіно, — довірливо повідомила жінка. — У нас усе так непередбачувано… Давайте так: спробуйте його видзвонити, я зараз приїду. Ваша адреса?