Марина Дяченко - Одержима

— Куди приїдете? Додому? — Антонова мама розгубилася.

— Я заберу Антона на студію! — жінка, і так голосиста, тепер майже кричала. — Тільки він повинен приїхати додому, просто зараз!

— Добре, я спробую, — цей голос своєю впевненістю не дозволяв Антоновій мамі завагатися ні на секунду. — Я зараз йому зателефоную.

— Адреса! Скажіть адресу! І приготуйте кілька його фотографій, для… для портфоліо!

Глянцевий журнал, прошелестівши по пледу, скотився на підлогу.

— Давай же! Давай, заразо!

Скутер завівся. Учорашня аварія залишила по собі численні подряпини й тріснуту фару, але колеса вціліли. їх навіть не довелося тягти в шиномонтаж.

Шарпаючись у потоці машин, гарчачи й чадячи, скутер мчав уперед. Навігатор, закріплений на кермі, вів, як чарівний клубочок, до будинку Антона Нечаєва.

Десять хвилин на восьму. Час є. Усе можна виправити.

Антон зупинився перед дверима до квартири; за дверима сміялися й галасували. Хтось перевіряв апаратуру — басовито фонили колонки. Повискувала електрогітара.

Він витяг пістолет тремтливою рукою. Красиво підняв зброю. Пробував стати так і сяк; заважав пакет із пивом, Антон поставив його під стіну. Прицілився в двері; цієї миті у нього в кишені задзвонив телефон.

Він не вилаявся вголос тільки тому, що міцно зціпив щелепи.

Мама ходила по кімнаті, слухаючи гудки в слухавці. Антон не відповідав.

— Та що ж це таке!

«Телефон абонента вимкнений або перебуває поза зоною досяжності…»

Мама, не ймучи віри, зателефонувала ще раз.

На сходах було чути, як відчинився ліфт. Як нові гості юрбою пройшли коридором, подзвонили, ввалилися до квартири. Антон перевів подих, сховав вимкнений телефон. Поклав пістолет у кобуру. Застебнув куртку.

Найбільше йому зараз хотілося піти. Повернутися додому. Але це означало втратити повагу до себе назавжди.

Він спустився сходами на поверх нижче. Потянувся рукою до дзвінка.

Двері розчинилися, щойно він торкнувся кнопки. На порозі стояв Піня.

— Очкарик?!

Здавалося, Піня не вірить своїм очам. Антон відчував, як у такт серцю б’ється весь: б’ються вуха, губи, щоки, б’ється пістолет на боку.

— Привіт! — сказав він голосно й чітко. — Я не пізно? А де Аліна?

Ірина поспіхом прикувала скутер до огорожі на дитячому майданчику. Не чекаючи ліфта, злетіла на третій поверх і тільки тоді поморщилася, ледь торкнувшись розбитого коліна.

Демон тримався поруч, мов вірний пес.

Ірина подзвонила.

— Хто там?

— З кіностудії!

Зашелестіли замки. Двері відчинили на ланцюжок:

— Антося ще немає.

— Ви йому телефонували? — швидко спитала Ірина.

— Так… Але… в нього, напевно, сів акумулятор у телефоні.

Ірина похитнулася. Коліно засмикало, наче щипцями.

— Вибачте, як вас звуть?

— Раїса Миколаївна…

— Раїсо Миколаївно, у вас удома часом немає вогнепальної зброї?

У відповідь пауза.

— Дивне запитання, — ланцюжок трішки підтягся. — До чого тут… ви справді з кіностудії? Звідки ви знаєте Антона?!

— Зараз зачинить двері, — швидко сказав демон.

Двері зачинилися.

— Пророк, — пробурмотіла Ірина.

— Треба було ногу підставити.

Ірина поморщилася. Привалилася плечем до стіни, знову торкнулася коліна:

— Є там ствол? Як гадаєш?

— Судячи з реакції — є.

— І зараз вона пішла…

— Перевіряти, — прошепотів демон.

— І якщо ствол на місці…

У глибині квартири почулися швидкі кроки. Забрязкали замки, цього разу нервово, прочинилися двері на ланцюжку:

— Як ви знали?.. Хто ви така?!

— Ствол не на місці, — тихо сказав демон.

— Раїсо Миколаївно, — сказала Ірина наймагнетичнішим зі своїх голосів. — Ваша правда, я не з кіностудії. У мене є відомості, що сьогодні ввечері ваш син спробує себе вбити. З пістолета.

Рудий — мідноволосий хлопець років вісімнадцяти, обвішаний металевими брязкальцями в поганському стилі — грав фолк-рок. На думку Антона, грав так собі. Співав краще, принаймні натхненно. Апаратура в умовах квартири звучала погано, Антон із жахом думав, як почуваються сусіди. Однак, як незабаром з’ясувалося, сусіди теж були тут.

Народу було багато — різномастого, різноликого, знайомого й не знайомого одні з одними. Антон був вражений, як легко він сюди вписався — треба було просто сидіти в куточку, сьорбати свою «Балтику» і спостерігати.

Нікого не здивувало, що Антон не зняв у коридорі куртку; не зняв — значить, була причина. Пістолет, прикритий полою, приємно тиснувся до боку.