Марина Дяченко - Одержима

А може, йому здалося.

— Травматика, — неголосно сказав хтось.

Аліна звела брови. Хтось нервово хихикнув.

— Макет, — припустив інший голос.

— Газовий?

— Пацани, це взагалі запальничка…

Антон зняв пістолет із запобіжника, підняв угору й натис на спусковий гачок.

Від пострілу він майже оглух. Сильно смикнуло руку. Запахло димом, відлетіла гільза, у білій стелі з’явилася чорна дірка.

Хтось довго й тоскно вилаявся. Антон знайшов очима Піню.

— Я не брав вашого поганого айфона, — сказав, карбуючи кожне слово. — Цей… гад мені підсунув у кишеню… навмисно.

Довкола нього поступово звільнявся порожній простір. Хтось, рачки вибравшись у коридор, з криком рвонув до вхідних дверей:

— Атас! Тут стрілянина!

— Зараз менти приїдуть…

— Нафіг! Тікай швидше…

— Я не брав вашого поганого айфона, — Антон говорив, звертаючись до Аліни, не помічаючи, що дуло пістолета дивиться їй у груди. — Аліно, я не брав, це він мені підсунув у кишеню! Бери, якщо хочеш…

У цей момент у блідій, застиглій, очманілій кімнаті відбувся невеликий рух: Піня, вищирившись, ступив убік і затулив собою Аліну. Став між нею й пістолетом.

Скутер петляв у дворах.

— Минай поворот! — кричав демон Ірині на вухо. — Тут ґрати, ми не проїдемо!

Вона розвернулася майже на місці. Завищали покришки, роблячи чорним асфальт.

Десь далеко почулася сирена — чи то міліцейська, чи то «швидкої допомоги».

Вони стояли, дивлячись на нього застиглими масками замість облич. Антон здивовано дивився на Піню; цей гад, провокатор, по-справжньому загородив собою Аліну!

Від Антонового пістолета!

Вона цього не забуде…

— Викликайте ментів! — несамовито крикнула Варя десь у передпокої. — Він довбонутий, він усіх переб’є!

— Я не брав цей айфон, — сказав Антон, дивуючись, що це ще має значення. — Я не брав. Піня — він мені підкинув!

Піня стояв зелений, із крапельками поту над верхньою губою. «Він страшенно хоробрий, — подумав Антон. — Він чоловік».

Вона цього не забуде.

Треба було сунути руку в кишеню й витягти клятий айфон. Але не було сили.

— Я не брав цей айфон!

Тепер вона дивилася на нього, як на скаженого пса. Гірше — як на злодійкуватого шакала, який сказився, але так і не став грізним. Аліна ховалася за Пінину спину, вчепившись у його плечі, тихенько підвиваючи. Чи це вона так плакала?

Антон пройшов до дверей. Від нього задкували, як від чумного. У дверях він зупинився й обернувся:

— Ви всі…

Рука, корячись темному внутрішньому наказу, сама собою зігнулась, і ствол уперся в скроню. Антонові страшенно сподобалося, як змінились очі навколо нього; так, вони змінились. У них, як і раніше, був жах, але іншого роду.

Аліна теж дивилася — тепер без відрази. Тепер усередині її очей запалився вогник, схожий на співчуття; чи зможе вона коли-небудь забути цю сцену?

— Ви всі, — сказав він, дивлячись їй у вічі, — ви мене запам’ятаєте.

Він замружився. Напруга й образи останніх днів, духота цієї кімнати й електрична музика, пиво, піца з ковбасою, що стоїть у горлі, — і діра на стелі. І виття сирени. Тепер його посадять до колонії, знущатимуться, уб’ють, як батька…

Він вистрілив.

Але за мить до пострілу щось налетіло ззаду й сильно штовхнуло його вперед, вибиваючи з руки зброю.

— Іринко, ходімо, тобі не треба тут бути.

— Зараз.

Вона не могла йти. Розбите коліно горіло вогнем після пробіжки поверхами, після воротарського кидка за мить до пострілу.

— Ірино, ходімо.

Уже приїхала «швидка». От-от з’явиться міліція. Там, у квартирі, залишилися перелякані підлітки, хлопець, що стікав кров’ю, пістолет, гітара й барабан, підсилювач, колонки, піца, чийсь ай-фон, що випав просто на підлогу. «На секунду раніше — і він би не постраждав, — думала Ірина. — Але на секунду пізніше…»

— Іро.

— Я йду.

Підлітки не наважились її затримати. Вона й сама була, як мара — невідома жінка, що з’явилася з темряви в критичний момент. Просто дуже швидка й дуже сильна жінка, яка опинилася в потрібну мить у потрібному місці. Від несподіваного сильного удару з руки самогубця вилетів пістолет…

Правда, постріл усе-таки пролунав.

Можливо, через багато років вони переповідатимуть цю історію дітям і клястимуться, що бачили янгола…

Скутер завівся одразу. Виїжджаючи з двору, вони розминулися з міліцейською машиною.

— Подряпина, — бурмотів демон. — Він житиме… Залікують, житиме… Ірино!