Марина Дяченко - Одержима

Піня лютував. Аліна з розкішною погордою показала йому, що це її справа, кого запрошувати, а кого ні. Їй Варварка дозволила. Коли туса буде на Піниній квартирі — тоді велкам, нехай ставить умови.

— А це в мене ніби як електричний фолк, — хрипко пояснив Рудий. В Антона трохи боліли вуха, але цей хлопець йому подобався.

Від тютюнового диму в кімнаті було туманно. До Антона підсіла п’яненька, весела дівчина й почала просторікувати про музику. Антон кивав, розуміючи зі сказаного нею відсотків двадцять.

Потім з’явилась Аліна, відтіснила п’яненьку й сіла на її місце. Очі в неї сміялися:

— Ну що, не шкодуєш, що прийшов?

Антон затремтів ніздрями, втягуючи її запах.

— Ти якийсь особливий сьогодні, — помітила Аліна проникливо. — Що сталося?

— З парашутом стрибнув.

— Ні, а серйозно?

Антон поклав їй руку на плече.

Відчуваючи пістолет, потягнувся вперед — і поцілував її в губи.

— Я думала, він не знає, де ключ од сейфа.

Жінка ходила по кімнаті, і демонові раз у раз доводилося задкувати з її дороги.

— Ми ніколи про це… Після загибелі… мого чоловіка… Ми з Антоном ніколи… — жінка плуталася дедалі більше, очевидно, думки її значно випереджали мовлення. — Та все одно це сімейна справа, як ви знаєте?!

— Вашому синові загрожує небезпека, — твердо сказала Ірина. — Шукайте його.

— Як?!

— Ви що, не знаєте, куди він пішов?

— У гості…

— Адреса!

— Ви що, думаєте, я шпигую за своїм сином?!

Ірина звела очі до стелі:

— Ви не шпигуєте! Ви взагалі його не бачите! Ви гадки не маєте, що з ним відбувається! Він пішов на вечірку з пістолетом, як ви гадаєте, навіщо?!

— Мені треба прийняти ліки, — пробурмотіла жінка.

— Хто там з ним іще є? Однокласники? Хоч один телефон!

— Я не знаю, — жінка на очах утрачала залишки хоробрості. — Я…

— Доступ до його мейлу? У вас є пароль?

— Я… працюю з ранку до ночі. Я працюю касиром, я так утомлююся… Щоб він міг… Я зовсім сама, ні родичів, ні…

— Телефони його однокласників? Друзів? Хоч якихось знайомих?

— Його записна книжка, — пробурмотіла жінка. — Паперова… стара… у шухляді.

За вікнами повільно поночіло. Антон покінчив із «Балтикою», і тепер у нього трохи шуміло в голові.

Піня підстеріг його, коли Антон, вийшовши з туалету, мив руки на кухні. Підійшов і став поруч; Антон відповів спокійним і безтурботним, як дуло, поглядом.

— Ти мені вибач, — сказав Піня. — Я думав, ти тюхтій.

Антон розгубився.

— А ти нічого так хлопець, — Піня ляснув його по плечу. — Аліну тільки прилюдно не мацай. Вона завтра протверезіє, злитиметься. Ти в неї вийдеш крайнім, так завжди буває.

І, лишивши Антона з неприємними думками, Піня пішов далі слухати пісні Рудого.

«Так завжди буває». У повільній, завантаженій пивом голові думки рухалися незграбно. Піня сказав гидоту, за яку його треба пристрелити. Що значить — вийдеш крайнім, як завжди? З іншого боку, чом би не поцілувати дівчину, якщо обом це подобається? Навіть якщо ти не перший…

Якісь дівки на кухні споліскували склянки й заварювали чай. Антон торкнувся пістолета, майже не криючись від них.

Йому було добре — і водночас якось тривожно. Наче він забув дорогу додому. Наче загубив зворотний квиток.

Антонова мати ридала на кухні. Демон стояв біля Ірини, майже торкаючись її плеча; побляклий записник був пописаний олівцем і кульковою ручкою. Антон почав вести його давним-давно. Ще до загибелі батька; номерів було мало. Траплялися картинки — змії, хрести, черепи. Не треба бути психологом, щоб розшифрувати: хлопець дуже самотній, схильний до депресій, батькову смерть пережив важко.

Телефони виявлялися старими й недійсними. Випадковими й чужими. Одна дівчинка пригадала, що вчилася з Антоном Нечаєвим — у п’ятому класі.

— Це марно, — у паніці сказав демон. — Тут немає свіжих записів узагалі.

Ірина вперто продовжувала гортати блокнот; стрілка годинника підповзала до двадцять другої.

— Ірино, скоріше!

— Що я можу вдіяти?!

Вона вихопила запис, на вигляд новіший за інші, і знову набрала на телефоні номер. Слухавку взяли не одразу; на тому кінці грала голосна електрична музика.

— Алло! — прокричали в слухавку веселим дівочим голоском.

Ірина метнулася очима по сторінці. Тупо перебираючи номер за номером, вона раптом забула ім’я абонентки.

— Привіт, — вона провела по сторінці пальцем, — е-е… Аліна?

— Ну що?

— Аліно, сонце, мені терміново потрібен Антон Нечаєв, ти не знаєш…