Марина Дяченко - Одержима

Вона раптом зупинилася, дивлячись кудись за плече жінки. Губи її беззвучно ворухнулись і знову завмерли.

— Що? — клієнтка з острахом озирнулась, але нічого не побачила: дальній кут кімнати був порожнім.

— Жодної відмови, — прошепотіла відьма й раптом усміхнулася, геть утративши таємничу суворість. — Ти йди. Гроші лиши біля порога. Ну, йди, не можна тобі тут! Іди!

Жінка вийшла зі зростаючою повагою; у передпокої її зустріла Віка в чорній хустці, з пісною усмішкою на тонких губах:

— Чи здійснився обряд?

— Здійснився, ох. Піду зустріну його, як там… ґудзик до серця, Валеру мені в дім… Ґудзик до серця…

І вона пішла назустріч коханню, залишивши гроші біля порога.

— Іро! — Віка стукнула у двері кімнати. — П’ять тисяч дерев’яних. Каву будеш?

Усередині, у напівтемряві, палаючою свічкою сиділа відьма, і сльози крапали з її підборіддя на стіл, укритий темною парчею:

— Я ж казала — за правилами ти спокутував!

— Немає таких правил.

— Ну ти ж повернувся!

— Повернувся, бо є робота! Жінка, сорок років, двоє дітей, фінансовий крах… Визирни у вікно — вона в будинку навпроти на балконі курить.

— І ми її врятуємо?

— Гадки не маю. Старайся, відьмо, інакше…

Вона засміялася, помолодшавши років на десять:

— Неправильна відповідь. Давай іще раз: ми її врятуємо? Демон Олег Васильович раптом усміхнувся у відповідь. Його сірі очі на мить відбили синє світло, і це було дивно, тому що свічка горіла жовтим:

— Ми її врятуємо. Так. Обов’язково.