Марина Дяченко: Одержима

Вона стала навшпиньки.

Її долоні ковзнули, проходячи крізь Олега, як крізь голограму; Ірину облило крижаним душем. Він відсахнувся із запізненням — він хотів і мав би відсунутися раніше, щоб не допустити її рук до себе. Але от — забарився. Піддався.

Вони мовчали довгих п’ять хвилин, а довкола світало неминуче й потужно, як злітає на стовпі полум’я ракета.

— Як мені шкода, якби ти знала, — сказав демон. — Як мені жаль.

— За правилами, — заговорила вона голосніше й веселіше, ніж це було б природно, — ти ж спокутував. Ти їх урятував, трьох, чотирьох навіть, якщо врахувати Алісу.

— Немає таких правил.

— Як це немає? Я сто разів бачила в кіно. Привид виконує свою місію й заспокоюється…

— У пеклі.

— Ну чому обов’язково в пеклі? Навіщо тоді все це було, га?

— Не знаю, — зізнався демон. — Художника я не врятував.

— Бо тобі повідомили неправильні дані! Зажадай, щоб тобі дали нове завдання, з правильною інформацією…

— …Напиши скаргу…

— Ну й поскаржся! Хто там у вас найголовніший демон?

Він усміхнувся — вперше, відколи Ірина його знала. А потім раптом засміявся — дуже тихо, не дуже весело, але це був людський теплий сміх.

— Ірино, ти чудова.

— Ну, я відьма без вищої освіти… Але хіба неправда?

— Правда-правда, авжеж.

Він припинив сміятися. Потягнувся до неї, але, схаменувшись, зупинив руку на півдорозі:

— Ірино, йди, га?

— Як — іди?

— Зараз сонце зійде…

— Олегу!

— Іди, будь ласка. Я не знаю, що зі мною буде, я хочу, щоб ти пішла!

— Утекти, — сказала вона докірливо. — Щоб когось від чогось уберегти. От мужики, знов на ті самі граблі.

І всміхнулася найвідчайдушнішою зі своїх усмішок.

Рівно о сьомій тридцять дев’ять сонячний диск виринув з-за обрію, і першими його появу помітили дахи на заході.

Ірина й Олег трималися за поруччя моста — їхні руки були поряд, і можна було повірити, що вони дотикаються.

Відьма примружилась, коли сонячний промінь ударив їй у вічі. І міцніше стиснула поруччя; сонце піднімалося вище. Блищали струмені фонтанів. їхали по набережній машини. Олег дихав ротом, так, ніби був живий, і дивився на небо, наче сподіваючись злетіти.

Сонце зійшло — а він ще був поруч, був тут.

— Тобі вибачили, — прошепотіла Ірина.

На секунду їй повірилось, що, як Піноккіо став справжнім, так і Олег тепер стане живим. Вона була готова до того, що його зараз закрутить, із пальців ударять промені, а перетвориться він на принца чи на потвору — значення не має…

— …Там для мене горить во-огонь, як вічний зна-ак забутих і-сти-ин!

Сміючись і виспівуючи тонкими дівочими голосами, від Болотної площі насувалася юрба підлітків після весело проведеної ночі. Ірина відвернулася тільки на хвилину — а коли подивилася знову, його вже не було.

— Олег?!

Її рука стискала поруччя — самотня й біла, навіть, здається, синя від ранкового холоду.

— Олегу!

Усе, що відбулося за ці місяці, враз стало схоже на вигадку чи марення.

Світанок змінився ранком, як у почесній варті. Тяглися катери по воді, під’їжджали нескінченні весільні процесії, замикалися замки на залізних гілках і летіли на дно ключі, уособлюючи чиюсь волю. На жінку, що стояла біля поруччя, ніхто не звертав уваги.

Хіба мало в місті божевільних.

— Як я застібну цей ґудзик на серці твоєму, так нехай застане тебе любов, і, як ґудзичок до сорочки, так раб Божий Валерій хай до тебе горнеться, і, як не відірветься ґудзик, так і ти не відірвися від його серця!

Горіла свічка, і щирився череп, підклеєний у потрібних місцях універсальним китайським клеєм. Сільська жінка, закохана в молодого Валеру, стежила затамувавши подих, як відьма просуває старий пластмасовий ґудзичок (від кальсонів, не інакше) у петельку, скріплюючи в такий спосіб дві ганчір’яні ляльки.

— Дитину хочеш від нього?

— Що? Мені шостий десяток, що ти!

— Добре, дитину тоді не будемо планувати… Як я просмикну цей ґудзичок через думки твої, так і раба Божа Лідія нехай застрягне в думках твоїх, і в душі твоїй, і в днях і ночах твоїх, і не буде в тебе бажань, крім як про неї, і, який міцний цей ґудзик, таким нехай буде міцним кохання!

— Ну дякую, — жінка боязко кліпала фарбованими віями. — А мені до нього — як? Чи він сам прийде?

— Повернешся, він тобі зустрінеться й подивиться, — суворо сказала Ірина. — Як подивиться на тебе — подумки скажи: «Ґудзик до серця, Валеру мені в дім». А вголос нічого не кажи, тільки дивись. Він за тобою й ув’яжеться. Або назавтра прийде. Це гарантія: я п’ятнадцять років працюю, жодної відмо…